Напівзагублений - Саллі Грін

і собаки. А може, то й не її брат. Ні, з собаками був хтось інший. А її брат мав пістолет. Вона про це розповідала, хоч я його так і не побачив. Хай там як, але я подався в Ліверпуль на зустріч з Тревом. Дивний такий тип. Високий і… навіть не знаю… спокійний чи що, а ще він ходив так, ніби ковзав. Білий маг. Але нормальний. Він узяв зразки моїх татуювань, зі щиколотки. Зразки крові, шкіри й кісток. Намагався з’ясувати, нащо мені накололи ті татуювання. Аж раптом з’явилися Ловці, ми почали тікати, але я загубив пластиковий мішечок зі зразками і мусив повертатися, а та дівчина-фейна його знайшла. Повернула мені зразки, я їх пізніше спалив.

Габріель дивиться на мене, немовби очікує продовження розповіді. А я й не певен, чим закінчилася вся ця історія, але раптом усе пригадую.

— Там було двійко Ловців. Вони майже зловили нас, мене і Трева. Але та дівчина, що мала брата, належала до місцевої фейнівської зграї. І вони впіймали тих Ловців. Я їх там залишив. Не знаю, що фейни зробили з Ловцями, — я дивлюся на Габріеля й кажу: — Мені навіть на думку тоді не спало їх убивати. А тепер мені не спало б на думку залишати їх живими.

Габріель відповідає:

— Тепер війна. Це зовсім інша річ.

— Так. Цілком інша, — а потім я додаю: — Тоді худим як тріска був я, а тепер ти.

— Худим як тріска?

І я усвідомлюю, що навіть не сказав йому, чого я згадав цю історію, та й ми обидва зараз худі, аж ребра світяться, однак я не збираюся йому нічого пояснювати, тож просто кажу:

— Забий.

Ми сидимо й дивимося на вогонь. Єдина світла пляма на багато миль навкруги. Небо вкрите хмарами. Місяця не видно. Цікаво, де зараз той Трев зі своїм приятелем Джимом? Аж раптом я пригадую, що це не Трев сказав, що я худий як тріска, а Джим.

Габріель каже:

— Я був у Ґрейторекс.

— Ага, ясно, — він повернувся з пакетиками супу і сиром.

До Ґрейторекс треба добиратися годину лише в один бік. Напевне, Габріель устиг сходити, поки я рахував камінці, а потім він ще й хмиз збирав. Мабуть, я рахував ті камінці кілька годин поспіль.

— Немає особливих новин, — повідомляє він. І я це знаю.

Ті члени Альянсу, котрі вижили після битви, розкидані по всій Європі в семи різних таборах. Ми належимо до невеличкого табору Ґрейторекс на території Польщі. Хоч ми й не живемо в таборі. Я намагаюся бути сам по собі. Маю тут власний табір. У кожного табору є номер. Табір Ґрейторекс зафіксований під номером три. Отже, моєму табору можна дати номер 3-Б, або три з половиною. Ґрейторекс несе відповідальність за свій табір і за зв’язок з табором номер один, із Селіїним табором, хоча, наскільки мені відомо, цей зв’язок не надто підтримується. Ґрейторекс тільки й лишається вишколювати тих юних відьом, яким пощастило вижити, сподіваючись, що колись вишкіл стане їм у пригоді.

Я бачив цих її вихованок, коли був у таборі номер три. Мені подобається Ґрейторекс, але її вихованки — ні. Вони навіть не дивилися на мене, принаймні тоді, коли я дивився на них. Зате коли я відвертався, то відразу відчував на собі їхні погляди, та варто мені було несподівано знову глянути на них, вони миттю втуплювалися в землю, немов побачили там щось страшенно цікаве.

Подібне відбувалося і з моїм батьком. Ніхто не бажав зустрічатися з ним поглядами. Але зі мною такого раніше не траплялося. Перед ББ я був частиною команди, бійцівського загону, я був тоді партнером Несбіта, а Габріель готувався в парі з Самін, і всі ми тренувалися разом з Ґрейторекс та іншими. Ми були гарною командою. Усе робили разом — сміялися, капостили, билися, їли й розмовляли. Мені цього бракує; я знаю, що ті часи вже ніколи не повернуться. Та однаково мушу визнати, що Ґрейторекс дуже добре працює зі своєю командою.

— Вона їх гарно вишколює, — кажу я.

— Ти про Ґрейторекс?

— Ну а про кого ж? — не розумію, чому я так огризаюся.

— Сходив би разочок у табір зі мною. Ґрейторекс була б рада тебе побачити.

— Ага. Можливо, — але ми обидва розуміємо, що я не піду.

Я вже тижнями не бачив Ґрейторекс, та й узагалі нікого не бачив, окрім Габріеля. Хіба що тих двох Ловців, але я їх убив. Як на те пішлося, я зазвичай убиваю людей, яких зустрічаю. Ґрейторекс має бути вдячна, що я тримаюся осторонь.

— Вона показала б тобі своїх вихованок. Вони вже добряче натреновані.

І я не знаю, що йому відповісти. Ну що мені сказати? «Невже?», «Гаразд» або «Яка до сраки різниця, якщо це нічого не змінює?»

Я справді не знаю, що сказати.

Аж ось я щось пригадую і запитую:

— Який нині день?

Габріель відповідає:

— Та ти ж учора те саме запитував.

— І?

— Я не знаю. Збирався запитати в Ґрейторекс, але забув, — він повертається до мене й каже: — Це аж так важливо?

Я хитаю головою. Це справді неважливо, просто я намагаюся бодай якось упорядкувати все у своїй голові, хоча кожен день мало чим відрізняється від решти, минають тижні, а може, й місяці, і все зливається в одну нескінченну смугу в моїй пам'яті. Я мушу зосереджуватися і стежити за перебігом подій. Учора я вбив двох Ловців. Відтак повернувся сюди, але зараз відчуваю, ніби це сталося значно давніше. Мушу піти й перевірити, чи на місці тіла. Тут напевне з’являться нові Ловці, будуть шукати своїх товаришів. Можливо, мені вдасться когось упіймати й допитати. Можливо, вони знатимуть щось про Анналізу. Якщо вона шпигунка, то мала би повернутися до Соула; можливо, Ловці бачили її там.

Я лягаю горілиць, затуливши рукою обличчя.

Я не сказав Габріелю про тих двох Ловців, бо він повідомив би про це Ґрейторекс, і вона одразу змінила б місце розташування табору, а я мушу спочатку перевірити, чи тіла Ловців лежать там само. Але спершу треба виспатися. Відколи загинув Маркус, я майже не сплю. Мушу виспатися, а тоді зможу піти й перевірити, чи не зникли тіла Ловців. Або зроблю це якогось іншого дня. А завтра можу вирушити на південь. Перевірю, чи немає там слідів Анналізи, а тоді повернуся сюди й піду гляну на ловецькі тіла. І ще мушу роздобути трохи їжі. Отже, завтра — похід на південь і заячі пастки, а післязавтра