Червона зона - Артем Чапай

– А я нiколи про це не думав, – зiзнався я. – Та й зараз, якщо подумати… Цi товаришi Пола – iдеалiсти. Всi ж не можуть жити в зелених зонах, на всiх мiсця не вистачить.

Валера на це не вiдповiв. Ми саме обганяли хирляву вантажiвку, яка ледь рухалась у багнюцi. Йому довелося зосередити увагу, щоб з одного боку не зачепити її гусеницями, а з iншого не зсунутись у канаву.

– Ципердюк, Ципердюк… – пробурмотiв Валера, коли завершив обгiн. – А я думаю, де чув прiзвище?

– Хм?

– Це ж Пол Ципердюк, той що публiчно злив iнфу, як бляки стежили за такою органiзацiєю – «Їжа замiсть бомб»?

– Угу. Знайшов кого захищати. Цю «Їжу замiсть бомб» iще з 2006 року пiдозрюють у тероризмi.

Валера хмикнув, i ми знову якийсь час їхали мовчки. Потiм я не витримав. Я намагався говорити про те, що би нас iз ним примирило. Розповiв, як власники приватних гелiкоптерiв називають тих, хто, як я, досi лiтає в омнiкоптерах. Омнюки. Розповiв, як омнюки бояться, що омнiкоптери скасують. Тодi вони не зможуть перелiтати з житлових зелених зон у робочi. Адже дорiг крiзь червону зону для жирiкiв не лишилося – надто дорого було б їх охороняти. Тож якщо скасують омнiкоптери – тi, хто не має приватних гелiкоптерiв, просто не зможуть заробляти. Не всiм жирiкам живеться солодко, багато хто постiйно труситься – на гранi падiння в червону зону. I я не знав жодного, хто би потiм знайшов точку G й повернувся.

Чому ж я сподiваюся, що повернусь я?

Намагаючись розпитати про червону зону, я натикався на озлоблення Валери. Коли ми проїздили крiзь черговi слами – я запитав, чому будинки туляться бiля дороги. Вiн знов роздратувався й показав на дротяний паркан. На ньому мiсцями висiли таблички «приватна власнiсть». Упродовж 2020-х, сказав Валера, практично всю землю скупили за безцiнь кiлька концернiв. Тепер земля якщо й не використовується – жити на нiй заборонено. Концерни лише наймають скiльки їм треба працiвникiв, часто сезонних. А що не використовують для сiльського господарства – йде на мисливськi угiддя, на гольф-клуби тощо. Вигiднiше здати в оренду вiдразу тисячу гектарiв лiсу одному багатому жирiку, нiж по кiлька соток арникам. Колись були спроби займати землi для поселення. Швидко прилiтало три-чотири гелiкоптера блякiв – i арники не мали шансiв. Села практично вимерли впродовж 2030-х, лишились оцi люди при дорозi, радi, якщо їх наймуть на сезон саджати яблунi навеснi чи збирати врожай восени.

Те, як Валера розповiдав, навело мене на думку розпитувати про червону зону в когось iншого. Мiй редактор в агентствi сказав би, що його розповiдь однобiчна. Незбалансована – був такий професiйний термiн.

Вiн мене про зелену зону не розпитував. Вiн знав. У зеленiй зонi працюють за робочими вiзами багато арникiв. Хоча переважно вiзи дiють лише щодня вiд 8 ранку до 10 вечора, цього досить, щоб арники знали зелену зону значно краще, нiж жирiки – червону. Валера сказав, що подруга його сина, наприклад, кiлька рокiв поспiль поновлює робочу вiзу. Живе вона неподалiк вiд КПП. Зручно.

Я розповiв йому про свiй перший вечiр у червонiй зонi.

– Ага, – сказав Валера, – втратив роботу i перейшов

через КПП серед ночi?

Я проiгнорував це зауваження. Сказав, як вразило, коли мене запросили до хати. Валера хмикнув:

– А ти думав, ми тут усi морлоки, якi пожирають елоїв?

Це я теж проiгнорив, бо не зрозумiв, i розповiв про десятилiтнього веснянкуватого хлопчика, який вранцi вдягав гумовi чоботи, розповiдаючи, що його батьки на заробiтках у Сiмнадцятцi, тому вони з сестрою живуть у дiда з бабою, але хлопчик також працює. Як виявилось, працює – означає бере лопату i йде на дорогу кидати болото й камiння з купи на купу. Хлопчик i порадив менi виходити на дорогу та сподiватися на попутку – так добиралися до REE-17 його батьки. Вiн також показав, де у них продавався вживаний одяг. У сараї шмаття лежало купами у фанерних ящиках, у яких треба було ритись, а кращий одяг був складений на розкладачках, пiд ними стояло i взуття – там я купив замiсть мiських туфель високi черевики на товстiй пiдошвi:

– Оцi, якi ви назвали гiвнодавами, – показав я Валерi.

Менi було гидко, що хтось носив їх до мене, але цього я не сказав. Я згадав, що вчора не мився, й вiд цього теж стало гидко.

На пропозицiю Валери я закурив iще. Знову закашлявся, але бiльше не вставило так, як першого разу. В кабiнi було тепло, пахло мастилом i димом. Тут сидiла симпатична людина й було затишно, я дивився на багнисту дорогу та скособоченi будинки зi старих дощок i шиферу й радiв, що їду в теплi. Заколисувало. Я зсунувся на сидiннi з порепаного дерматину й пiд торохтiння двигуна заснув.

Прокинувся спiтнiлий. Прокинувся вiд того, що ми стояли. Було тихо. Я визирнув у вiкно. Вiд придорожнiх сiро-коричневих сламiв iшов, переступаючи по грязюцi, Валера. Вiн балансував, щоб не послизнутись i не впустити

те, що нiс.

– Тримай, – сказав Валера, всiвшись на своє мiсце.

Вiн подав менi бутерброд iз плавленим сирком i пластикову посудину з кавою.

– Дякую.

– Тоха, ти точно не ховаєшся, правда? Бо зараз буде КПП, перевiрятимуть документи.

– КПП? – я обпiк горло кавою. – Посеред червоної зони?

– Ти не знав?

Я похитав головою.

– Нiчого серйозного. Тут вiза не потрiбна, тiльки документи перевiрять i податок заплатити. Сорок баксiв з носа.

– Чорт.

– От я й питаю.

Вiн завiв тягач i, поки ми їхали, розповiв менi, що робити.

R-04

– Сциш?

– Сцу, – визнав я.

– А ти не сци. Через кiлька хвилин будемо. Слухай, Тоха, – сказав Валера, – я тебе чекатиму пiвгодини за КПП, але коли раптом що… я в зонi не завжди, тож запиши контакти мого сина.

– Я ж повикидав усi гаджети, нема як.

– Макiтро ти грiнзонiвська! – Валера полiз у нагрудну кишеню й дiстав блокнот, – папiр!

Вiн записав контакти олiвцем, вирвав листок i подав менi:

– Рома живе в гуртожитку. Справжнiй гопник, – засмiявся вiн. – Iз городського общежитiя пролетарiату. Може, й тебе там поселить, теж такий будеш.

– Дякую.

– А тепер давай. Пам'ятай, ти тiльки тупо в руки блякам не йди. Самi вони вiд своєї бази в ред-зону по тебе одного не полiзуть. Багато честi.

Валера по дорозi розповiв, що обiйти такий кордон мiж червоними зонами неважко. Вважається, що вони для безпеки