Червона зона - Артем Чапай

Всi арники з першого погляду розумiли. Валера казав, що бляки зрiдка робили обходи. Вони не потикалися глибоко у червону зону, але тут поблизу була їхня база.

Оранжевий автобус захурчав, i я кинувся до нього. Заскочив усередину, пройшов у кінець салону. Сiв праворуч, з боку, звiдки могли прийти бляки. Автобус був напiвпорожнiй. Чому вiн не рушає? Двигун гарчав, але водiй курив на своєму мiсцi. Перед ним iз дзеркала заднього огляду звисала невелика iкона в золотистому обiдку та чотки з темно-коричневими кульками. Чотки тремтiли вiд роботи двигуна.

З-за цегляного рогу будинку вибiг великий чоловiк у чорному, й моє серце обiрвалося. Я погано бачив його крiзь запилюжене вiкно. Чоловiк побiг до автобуса, але побачив, що той не рушає, й перейшов на крок. Зайшов усередину, сильно хекаючи. Сiв на сидiння поперед мене.

Через десять хвилин, коли двигун прогрiвся, водiй пройшовся по салону, збираючи грошi за проїзд.

– До кiнця, – затнувшись, вiдповiв я на запитання «куди».

Коли ми рушили, моя футболка була мокра вiд страху. Штани, якi я сяк-так викрутив у кущах, липли до сидiння. Я згадав, скiльки вже не мився, й подумав, що вiд мене, мабуть, смердить тепер так само, як вiд трьох старих арникiв, яких я зустрiв учора, щойно зайшовши у червону зону. Це було тiльки вчора? Це було тiльки вчора. Менi здавалося, все це триває й триває, як нескiнченно довгий страшний сон.

Нi, на мене нiхто не косився. Проте помитися треба буде за першої ж нагоди.

У водiя грало радiо. Мiсцевi новини. Я завмер, почувши оголошення, що шукають нелегала. Я думав, говорять про мене.

Нi. Шукали чоловiка з зон Газпрому. Вiн перетнув кордон у протилежний бiк, на пiвденний захiд. Напевно, сподiвався знайти точку G в червоних зонах Захiдної Європи. Той чоловiк iз зон Газпрому не переходив через рiчку, як я. Вiн примудрився обдурити блякiв, видавши себе за iншого. Не знаю, як таке можливо.

Валера казав, що бiльше кордонiв до Сiмнадцятки не буде. Менi тiльки треба заїхати з боку третього сектора, пiвнiчно-захiдного: я знав, що в REE-17 є секторальнi стiни. На них стояли блеквотери, охороняючи повiтрянi коридори для приватних гелiкоптерiв i омнiкоптерiв, котрi мусять перелiтати через червону зону з житлових зелених зон у центральну робочу GEE-17. Валера стверджував, що цi стiни слугують iще й для iзоляцiї секторiв мiста на випадок бунтiв. Вiн розповiдав менi все це, а я думав: як дивно, вiн розповiдає про червонi зони тут, поруч – а я знаю про них так само мало, як про Африку. Пiзнавальнi передачi, стереотипи – i все.

Автобус, у який я сiв, їхав пiвдороги до REE-17. Менi бiльше не смердiло вiд арникiв. Я був радий, що вони не вернуть носа вiд мене самого.

Люди майже не розмовляли одне з одним. Автобус зупинявся й зупинявся, аж поки заповнився ущерть. У проходi ставили сумки, а на них сiдали новi люди. Бiльше було чоловiкiв. Декому доводилося годинами стояти.

Через пилюку на вiкнах було погано видно, що надворі. Може, ми й проїжджали гарнi краєвиди, не знаю. Я бачив лише нечiткi обриси голих дерев i сiрих сламiв. Кiлька разiв автобус застрягав у багнюцi, й тодi ми мовчки виходили й усi разом виштовхували його, потім обтрушували руки, сяк-так обтирали взуття й сiдали знов на тi самi мiсця, де кожен сидiв доти.

I у молодих, i у старих були напруженi обличчя. Бiльшiсть, як я зрозумiв з уривчастих фраз, також їхали до REE-17. Кожен сподiвався знайти точку G.

R-05

Я пересiв на iнший автобус у невеликiй червонiй зонi посеред лiсу. Розпитав у водiїв, як проїхати в третiй сектор REE-17. На мене вже нiхто не звертав особливої уваги. Нiхто більше не казав, що я вiд чогось тiкаю. Вони чули мою трохи дивну мову, але багато жирiкiв випадало в червону зону. На вигляд тепер нiхто би не сказав, що я свiжий арник, щойно з грiн-зони.

І все ж я ледь не переплутав, бо половина автобусiв iшла на Пiвденну Борщагiвку, а це другий сектор Сiмнадцятки – пiвденно-захiдний. Менi ж треба було на автостанцiю Петропавлiвська Борщагiвка, у третiй сектор.

З наближенням до REE-17 слами вздовж дороги ставали дедалi щiльнiшi. Я бачив сотнi людей, що йшли пiшки по узбiччю. Трафiк згущувався, автобус останнi 30 кiлометрiв часом застрягав у заторi. Кiлька разiв я чув пострiли й пригинався, бо чув про розгул злочинностi в червоних зонах. Лише пiсля шостого чи сьомого разу зрозумiв, що це не зброя. «Стрiляли» вихлопнi труби машин, через неякiсне пальне. Бiльшiсть машин були старi. Деякi, певно, пам'ятали ще Радянський Союз. За багатьма автомобiлями вiявся бiлястий шлейф диму. З-пiд тягачiв виходив набiк мiцний сиво-чорний струмiнь вихлопу, що свiтлiшав i розсiювався лише через пiвметра. Всерединi автобуса було важко дихати вiд вихлопних газiв. Цi гази вiдчувались i в зеленiй зонi, попри всi намагання менеджменту очистити повiтря. Важко очистити його в окремо взятих мiсцях, якщо навколо смог.

Трафiк рухався повiльно. Певного часу прибуття нашого автобуса на станцію не було. По розбитому покриттю поруч їхали гусеничний трак i великий вiз, запряжений волами. Я витрiщався у вiкно, доки наш автобус проминув вiз у тягнучцi. Воли були недоглянутi, на заднiх ногах у обох засохло зелено-коричневе лайно.

Я дивився з вiкон i дивувався, що ось повертаюся туди ж, де жив майже десяток рокiв, тiльки по iнший бiк стiни – але почуваюся, наче я за кордоном, до того ж у вiддаленому й екзотичному мiсцi. Колись я читав статтю з апологiєю стiн мiж червоними й зеленими зонами. Автор розповiдав, що вперше таке було в Берлiнi, коли стiна дiлила одне мiсто на двi рiзнi країни. Але то була неправильна стiна, вона дiлила мiсто за неправильним критерiєм, iдеологiчним. I всi радiли, коли вона впала. Правильна ж стiна з'явилася в Iзраїлi/Палестинi. Вона дiлила мiста лише заради безпеки – як i в Багдадi та Кабулi, де зони вперше названо кольорами: зеленою – безпечну, червоною – дику. В Iзраїлi/Палестинi, хоч юридично це була одна держава, ще на початку столiття можна було бачити наочно, що по той бiк стiни – зовсiм iнша країна, писав автор статтi.

Тепер я дивився навколо i теж почувався в iншiй країнi. Звичайно, я не раз лiтав над REE-17 на омнiкоптерi – над секторальною стiною. Я добирався на роботу в