Червона зона - Артем Чапай

Тепер, коли я побачив Романа зблизька, вiн викликав у мене майже антипатiю. Роман був зовсiм не такий високий, як його батько. Може, трохи вищий за мене – проте значно кремезнiший. Вiн здавався майже квадратним. У нього були рiзкi, прямокутнi риси обличчя, вираз якого знову видався менi зневажливим. Холоднi, спокiйнi сiрi очi. Темно-русяве коротке волосся.

Поруч iз Романом iшла маленька смаглява жiнка. Я здалеку зрозумiв, що знаю її.

Вони йшли рука об руку, не торкаючись одне одного, проте вiдчувалося, що вони близькi люди. Принаймнi, давно знайомi. Я згадав слова Валери, що подруга його сина має робочу вiзу i працює в зеленiй зонi. Це точно вона.

Це була та сама жiнка, з якою я сидiв i розмовляв у пiвтемрявi на сходах Гостинного двору у свiй останнiй, як виявилося, вечiр у GEE-17. Тодi я чекав на омнiкоптер, що курсував iз Контрактової площi до моєї житлової зони.

Вони пiдходили до мене, Роман i маленька смаглява жiнка. Не торкаючись, але поруч. У неї було чорне гладке волосся нижче плечей, кругле обличчя з дрiбними рисами. Широкi вилицi. Великi карi очi з опущеними зовнiшнiми кутиками. Пiзнiше я дiзнався, що вона наполовину узбечка. Маленькi тонкi руки, мiнiатюрна фiгура. На зріст метр шiстдесят, не бiльше.

– Добрий вечiр, Тонi, – сказала жiнка, перш нiж я чи Роман привiталися. – Хто би мiг подумати. В десятимiльйонному мiстi.

Її обличчя смiялося.

На один збiг, який стається, є тисячi, які не стаються, ми їх просто не помiчаємо.

– Добрий вечiр…

– Умiда, – зi смiшком представилася вона.

– Умiда, – повторив я. Наголос падав на другий склад.

Жiнка повернулася до Романа Цюцюри:

– Прикинь, Ром, працювали в одному офiсi. Вiн мене раз навiть захистив.

Вона променилася теплою впевненiстю в собi, я навiть позаздрив. Ну так, ну так, тепер ми рiвнi, подумав я. А менi ще й доводиться думати, який у мене тепер вигляд, як вiд мене пахне, коли я востаннє мився. Не так давно, на щастя.

Менi здалося, що її примруженi чорнi очi іскряться, вона нiби насмiхалася зi спогаду про те, як я її захистив. Умiда працювала у нас в офiсi прибиральницею, й мала на увазi випадок, коли з неї хотiли вирахувати, бо наш начальник Ден зашпортався об її вiдро й облив нову снiжно-бiлу сорочку кавою. Я зауважив тодi, що для прибиральницi цiна його сорочки – чверть мiсячної зарплатнi, а для Дена – платня за пiвгодини. Звiсно, на саму прибиральницю я тодi не звернув особливої уваги. Хто звертає увагу на прибиральниць?

– Ну, дуже приємно, – простягнув руку Роман Цюцюра, – Роман.

– Антон, – сказав я.

Потiм ми замовкли. Нiби нiхто не знав, з чого почати. Справдi, про що найперше говорити з жирiком, який щойно вилетiв у червону зону й падає тобi як снiг на голову? З чого почати розмову з чоловіком, на чию шию ти хочеш сiсти та до якого вже вiдчуваєш неприязнь, бо вiн виявляється хлопцем дiвчини, яка тобi сподобалась?

Я зауважив, що Умiда не розповiла Романовi про те, як ми сидiли на сходах пiд бiлими колонами Гостинного двору в пiвтемрявi, поки я чекав на омнiкоптер з Контрактової площi. Гостинний двiр – таке романтичне мiсце! Перший поверх при побудовi хмарочоса залишили точнiсiнько таким, як до реконструкцiї, й не дивлячись вгору, ти не вiдчував п'ятдесят поверхiв над собою. На сходах бiля бiлих колон першого поверху часто сидiли закоханi парочки.

Але ж, мабуть, Умiда Романовi ще розповiсть про ту розмову на сходах, лише не при менi. Або не розповiсть, бо для неї ця розмова нiчого не значить. Якщо для мене це романтичний спогад – це зовсiм не означає, що Умiда про той випадок взагалi згадала. Вона ж мене знала й доти. Це я тодi вперше звернув на неї увагу – i не одразу впiзнав нашу прибиральницю. Хто звертає увагу на прибиральниць? Вона була така спокiйно впевнена у собi не лише зараз, коли ми обоє у червонiй зонi, а й тодi, хоча вона була арницею-прибиральницею, а я – жирiком iз грiн-картою. Мабуть, Умiда того разу, на сходах у пiвтемрявi, й не усвiдомила, що я м'яко клеївся. Та й чи клеївся я? Може, просто хотiв людського тепла й пiдтримки пiсля звiльнення з роботи. А вона з усмiшкою показала менi рукою, що прилетiв мiй омнiкоптер i що менi час.

– Ну, ходiмо, – сказав нарештi Роман.

– Куриш? – запитав я, простягаючи пачку.

Вiн похитав головою. Я закурив сам. Умiдi не запропонував. Я викурив три сигарети, поки чекав на Романа. Дарма я знов почав курити, тепер це з'їдатиме мої грошi, яких i так мало. Спершу я докурив пачку сигарет без фільтра, якi дав Валера Цюцюра, проте вiд них кашляв так, що купив цi, дорожчi.

Роман з Умiдою йшли попереду. Вони не розмовляли мiж собою й не торкались одне одного, iшли, як друзi. Так, скорiш як друзi, подумав я.

Я пригадав, як омнiкоптер злетiв з Контрактової площi, й одразу пiд нами пролунав вибух. Спалаху не було, тiльки тихе «пффф!», i потiм темний провал у стiнi та бiлий навiть у пiвтемрявi густий дим. Вибуховою хвилею через кiлька митей омнiкоптер пiдкинуло. Пасажири закричали. Я теж верещав фальцетом. Пiзнiше я думав про смагляву жiнку, що залишилася на сходах. Не зразу. В момент, коли омнiкоптер закрутило, я думав тiльки про себе. Але потiм я згадував маленьку жiнку, що лишилася на бетонних сходах на тлi побiлених колон. Я думав, чи не зачепило її, чи не надто близько вона була до стiни. Нi, думав я, мiж хмарочосом Гостинний двiр i стiною, де стався вибух, був iще офiсно-торговельний центр iменi Сковороди, той, що з пам'ятником у холi на першому поверсi. До маленької жiнки вибухова хвиля не повинна була дiстати.

Вона за мене не переживала, навiть якщо припустити, що їй було небайдуже, тому що вона знизу бачила, якщо взагалi дивилась, як омнiкоптер пiсля вибуху лише крутнувся навколо вертикальної осi, а тодi вiдновив рiвновагу й полетiв далi, вздовж повiтряного коридора над секторальною стiною, дедалi вище у нiчне небо над червоною зоною REE-17.

Тепер я йшов слiдом за Романом i Умiдою в пiвтемрявi цiєї червоної зони. Так, скорiш як друзi. Яка у неї фiгурка в цих темних джинсиках! Почався справжнiй весняний дощ, великi краплi важко падали на