Червона зона - Артем Чапай
D-02
Мiстер Ворнер не збрехав. Я тепер i справдi його asset, його цінне майно – й він інвестує в мене. Мене бiльше не б'ють. Мене перевели до камери вищого класу. Корпорацiя мiстера Ворнера страшенно ризикує: detention zone, тобто зона утримання – теж приватна, i за вищий клас камери доплачує вже Ворнер, а не менеджмент зеленої зони чи хто там наказав мене затримати.
– Нiчого, dear boy, дорогий хлопчику, – казав мiстер Ворнер, стукаючи тенiсним м'ячиком об чисту пiдлогу нової комфортної камери. – Ми з тебе вирахуємо. Все чесно. Тiльки закiнчи розповiдь, I warn you. А ми подбаємо, щоб твоїх роялтi вистачило на те, щоб вiдкупити провину перед суспiльством.
Вiн засмiявся мелодiйним смiхом. Лампи денного свiтла пiсля попередньої камери здаються настiльки яскравими, що я мружуся, дивлячись на його снiжно-бiлу футболку з комiрцем. Засмагле обличчя мiстера Ворнера над цiєю футболкою здається нiби злiпленим iз молочного шоколаду. Шкiра гладенька, як у дитини дошкiльного вiку.
Гуп, гуп. Об свiтло-бежевi кахлi нової камери м'ячик стукає глухiше, нiж стукав об бетон старої.
– Працюй, dear boy. Все для твоєї зручностi, – мiстер Ворнер дивиться на свою долоню й виходить, уже думаючи про iнше.
Я бiльше не повинен ходити в оранжевiй флюоресцентнiй робi в'язня. Все для моєї зручностi. Менi видали чистий цивiльний одяг, в тому числi навiть мiй, тiльки добре випраний. Мабуть, щоб я почувався як удома. Мiй одяг пахне так, як нiколи не пахнув у червонiй зонi. Менi повернули навiть мої черевики заввишки до середини гомiлки. Гiвнодави начищенi й блищать, як нiколи в червонiй зонi. Вставили нову устiлку замiсть старої, роз'їденої потом, розлiзлої й напiвзогнилої. Тепер гiвнодави не смердять ногами. Тiльки шнурки не повернули. Я надто цiнний. Шнурки були довгi, по метру кожний, i мiцнi, з чорного нейлону.
Поки що ходжу по кiмнатi, яку важко назвати камерою, босий. Кахлi приємно прохолоднi. Не холоднi. Лиш коли мене виводять у коридор пiд вартою – вдягаю гiвнодави без шнуркiв, човгаю ногами. По кахлях на нашому поверсi, по бетону поверхом нижче. Блеквотер Нiк щодня виводить мене мити камери ворогiв свободи (пiдприємництва). Вiн робить це за статутом, iз педагогiчною метою.
Вдень на моєму поверсi завжди чергує цей блеквотер Нiк. Нiк – його офiцiйне iм'я, записане глiнгом на бейджику над правою нагрудною кишенею. Але досить глянути на щокасте обличчя, щоб зрозумiти: вiн Микола, ну який з нього Нiк? Нiс картоплиною. Рiдке рудувато-русяве волосся, проте лисини ще немає. Рудi вуса. I одна золота передня коронка. Йому, напевно, трохи за сорок, i вiн тяжко бореться з черевцем, але черевце перемагає.
Спершу Нiк/Микола боявся мене, бо мав за справжнього ворога свободи (пiдприємництва). Потiм почув, що я був жирiком, а зараз маю шанси знайти точку G.
– Свiжi рушники, – каже з порогу рудий блеквотер Нiк. Вiн усмiхається. Його золотий зуб при лампах денного свiтла здається блiдо-жовтим, але все ж блищить. – Давайте старi, я скину у коробку в коридорi. Чи самi хочете випрати?
У моїй новiй камерi є душова кабiна з прозорого пластику. Пiддон душу бiлий i чистий, крани новi та блискучi. В моїй новiй камерi також є пральна машина-автомат, якщо я захочу прати сам. Високий холодильник, забитий рiзною їжею. Є навiть пиво. Робочий стiл, екран для роботи й виходу в мережу. Правда, тiльки на прийом. Це на випадок, якщо для розповiдi потрiбно буде освiжити пам'ять. Я можу знайти потрiбну iнформацiю, якщо вона вiльна. Якщо платна – питання вирiшується через мiстера Ворнера.
Моє лiжко тепер з ортопедичним матрацом. На вiдкритих пластикових поличках пiд свiтле дерево – три комплекти постiльної бiлизни, десять комплектiв натiльної, змiна цивiльного одягу.
Стiни зi свiтлого пластику. Це бiльше схоже на готель, нiж на тюрму. Умови на порядок кращi за тi, в яких живуть бiльшiсть людей у червонiй зонi.
Блеквотер Нiк/Микола ворушить рудими вусами, стоячи у дверях. Вiн бачить, як я, сидячи на кутику лiжка i звiсивши руки між колiн, обводжу поглядом кiмнату.
– Непогана камера, правда? – блискає золотим зубом Нiк. – Але це ще не межа. У нас на четвертому поверсi сидить один СЕО. Ви б це побачили, мiстер Ентонi. Джакузi, особистий спортзал, золото i кришталь. Вино, якого ми й не скуштуємо. Ну i дiвок до нього водять, – Нiк старанно пiдморгує. – Привозять гелiкоптером. Та й то сказати, не пощастило йому. Вони всiєю радою директорiв намухлювали на тридцять мiльярдiв доларiв. То решта його кинули, нiчого чуваку не дiсталося. Мусить тепер посидiти сiм мiсяцiв. Решта не сидiли взагалi, виплатили свiй борг перед суспiльством весь, одразу й кредиткою. Life takes Visa! Гуляй, Вася, – смiється й робить жест вiд себе блеквотер Микола.
Я сиджу, згорбившись, на кутику бiлого, чистого ортопедичного матраца. Втупився в точку за плечем блеквотера Нiка, який досi стоїть у дверях камери.
– Ви вже не ображайтеся, мiстер Ентонi, – розводить руками Нiк, помiтивши мiй погляд. – За межами камери все за статутом. Нiчого особистого. Та ви не переживайте, ще кiлька разiв сходите, та й усе. Це ж для виправлення. Щоб тi, хто виправляється, не хотiв знову потрапити на нижнiй поверх. Ну, – зiтхає блеквотер Микола, знiмаючи з плеча автомат iз примкнутим штиком. – Готовi?
Вiн бере автомат обома руками перед собою, вiдступає два кроки назад i гаркає:
– На вихiд! Лiво-руч! Два кроки вперед! Обличчям до стiни! Руки за голову!
Гаркає Нiк/Микола знехотя. Я роблю, як вiн каже. Стою обличчям до стiни, руки за головою. Нижня половина стiни в коридорi пофарбована синьою водостiйкою фарбою. Вище моїх очей стiна побiлена.
Блеквотер Нiк прикладає свiй бейдж iз чипом на витягнутiй руцi до стiни, дверi камери з шурхотом ковзають праворуч i зачиняються.
– Право-руч! Кроком – руш! – старається мiй конвоїр.
Я йду, тримаючи руки в замку за головою. В обох кiнцях коридора стоять iще по одному блеквотеру, хоча на цьому поверсi дурницi з боку зекiв малоймовiрнi.
– Стiй! – командує Нiк.
Вiн заходить справа, не повертаючись до мене спиною. Стукає у заґратованi дверi кутиком приклада. З-за стiни з'являється iнший блеквотер, вiн вiдмикає ґрати справжнiми металевими ключами.
