Червона зона - Артем Чапай

– Продають?

– Колись роздавали за так, – зрозумiла вона. – Але треба ж окупити власнi операцiї. I то, нашi досi кажуть собi, що ми робимо все це, хм, для порятунку життiв, – Умiда криво посмiхнулась. – Тiльки мусимо якось крутитись i жити. Як фарма-компанiї, правда? А є групи, якi вiд початку грабували фарма-компанiї тiльки для зиску.

– А ти?

– А я?

Умiда вiдвернулась i подивилась у вiкно. Вона дивилася туди довго.

– Ну, грошi беру, – сказала, не повертаючись.

Я вийшов на кухню, що була в самому кiнцi коридору, аби поставити чайник. Метробудiвець рокiв сорока у заношенiй i розтягнутiй бiлiй майцi смажив картоплю на важкiй чавуннiй сковорiдцi, картопля смачно шкварчала i пахла. Зараз, коли крiзь вiкно свiтило сонце, кухня здавалася не такою аж неприємною. Бiля вiкна, пiд синьою батареєю з облущеною фарбою хтось лишив тазик iз замоченим одягом. Гуртожитком Метробуду iнодi носило гостро-кислий запах смiття, адже бiльшiсть

метробудiвцiв займались його вивезенням i, повернувшись після роботи, пахли вiдповiдно. Вiд Романа не смердiло: вiн ремонтував машини.

Я набрав води з крану над емальованою металевою раковиною, проіржавленою по краях.

– Вимкнете, як закипить? – попросив я метробудiвця.

Той кивнув, закурюючи й пускаючи хмарку синього диму над своєю сковорiдкою.

Умiда в кiмнатi досi сидiла на пiдвiконнi, тiльки сонце, закрите хмарою, бiльше не свiтило. Умiда сперлася лобом на руку, кутики рота були опущенi.

– Я от не можу зрозумiти, – заговорив я, – а як вашi пiдiрвали стiну з боку зеленої зони? Та ще й вийшли крiзь дiрку? Там же скрiзь камери, а до КПП, повного блякiв, нещасних триста метрiв.

– Так у нас є люди i в зеленiй зонi. От цi працюють не за грошi – ми не маємо стiльки, щоб жирiкам платити. Є кiлька комп'ютерникiв iз грiн-зони, вони на час вибуху хакнули всi камери навколо.

– Хакнули?

– Ага, – кивнула Умiда. – Кажуть, на екранах бляки бачили тiльки чувака в масцi Гая Фокса, який показує їм середнiй палець.

– Круто. Симпатики в зеленiй зонi, ще й комп'ютерники, – я зробив паузу. – Дякую, що розповiла. Що настiльки довiряєш.

– Ти ж убив бляка.

Я сперся спиною об дверцята холодильника. Тi, що були заклеєнi фотографiями голих баб.

– Та все ваше копі-агентство про це говорило, – сказала Умiда.

Перед моїми очима пульсувала кров. Густа бордова кров била ритмiчним фонтаном, нiби з шиї того блеквотера, i потiм чорнiла в кутi мого поля зору. Я опустив голову i, дивлячись на пiдлогу, вказiвними пальцями помасував скронi.

– То ти через це менi довiряєш?

– Та нi!

– Але ж я не хотiв.

Умiда встала з пiдвiконня й пiдiйшла до мене. Я прибрав руки вiд скронь i випростався.

– Ти ще скажи, що я герой, – мiй високий сухий смiх звучав як рипiння дерев'яного колеса.

– Антончику, – вона провела своєю маленькою долонею менi по щоцi. – Не мели дурниць.

Її долоня була тепла й суха.

– Пiду принесу чайник, – вiдвернувся я. – Мабуть, закипiв уже.

Коли я повернувся, саме прийшов Роман.

– Привiт.

R-07

– Сорок нових доларiв на мiсяць, – сказала адмiнiстраторка. – Далi розмовляти будемо?

– Будемо, – випалив я.

У зеленiй зонi я за день заробляв у кiлька разiв бiльше.

– Офiцiанти у нас приходять на сьому вечора, допомагають вiдкритися. Йдуть о сьомiй ранку, – сказала моя нова начальниця. – Двi ночi виходиш, на третю вихiдний. Чайовi твої.

Адмiнiстраторцi нiчного клубу було рокiв сорок, фарбована сухорлява блондинка, стрижена пiд каре. Видовжене обличчя з глибокими зморшками, що йшли вiд крил носа рiзко вниз навколо вузьких губiв. Вона була на голову нижча за мене, але при розмовi вiдкидала голову на жилавiй шиї назад, тож примудрялася дивитися нiби згори вниз.

– У нас два зали. Обслуговуєш той, який я скажу звечора. Виглядати акуратно. Бiлий верх, темний низ. Питання є?

– Питатиму по ходу.

– Завтра на сьому вечора. До побачення.

Цю першу роботу знайшов менi Роман. Через якихось чи то родичiв знайомих, чи то знайомих родичiв.

Сорок доларiв на мiсяць, пiдраховував я. Плюс чайовi. Скiльки буде чайових? Живучи в зеленiй зонi, я гадав, що в червонiй, зважаючи на нижчi зарплати, й життя дешевше. Це не так. Попит, особливо штучно накручений, може робити найнеобхiднiше навiть дорожчим для людей з червоної зони. Тi ж лiки, скажiмо.

Нiчний клуб «Точка G» розташований на Новобiличах. Зовсiм поруч, як на REE-17 – зони, що утворилася внаслiдок злиття колишньої столицi з пiвдесятком мiст-супутникiв. Вiд метробудiвського гуртожитку на Героїв Севастополя до «Точки G» можна було доїхати за якихось сорок п'ять хвилин, або навiть дiйти пiшки за двi з половиною години. Я переважно ходив пiшки, щоб заощадити на маршрутках. Перший час ходив крiзь Борщагiвку до Старої Окружної вздовж секторальної стiни. Потiм вiдкрив коротший шлях, через Берестейку.

Досi я нормально висипався по ночах. Лазив у гуртожиток через вiкна в темрявi, нiчний вахтер про моє iснування й не знав. Тепер же я протягом ночi працював. Пробував вiдсипатися вдень по двi години, але в результаті ходив як у тумані. Роман це помiтив i сказав, щоб я, повертаючись зi змiни, залазив через вiкно, спав, вилазив через вiкно вдень i аж тодi заходив попри денну вахтерку Жабу.

Цегляна п'ятиповерхiвка-гуртожиток мала низькi стелi. Вiкна перших трьох поверхiв були заґратованi. Але коли я лiз по ґратах першого поверху, то мiг стати в їх верхнiй частинi, тримаючись за верхню залiзну поперечину. Тодi iншою рукою я дiставав до пiдвiконня другого поверху. Хапався за пiдвiконня верхнього поверху однiєю рукою, за поперечину ґрат на нижньому поверсi – iншою. Ногами стояв на ґратах, тому виглядав такою собi дулею. Далi примiрявся поглядом, перекидав руку знизу й хапався за ґрати вже над наступним пiдвiконням. Те саме повторювалося при переходi з другого поверху на третiй. На четвертому ґрат не було, тож я хапався за раму вiкна. Слiд було або самому заздалегiдь вiдчинити її, або щоб Роман вiдчинив менi зсередини.

Спочатку я нервувався, коли так лазив, але ризик упасти був мiнiмальний. Адже весь час я мав принаймнi три точки опори – ноги плюс одна рука, або ж нога i двi руки. Я лазив через вiкно туалету, розташованого у кiнцi коридору на кожному поверсi, з протилежного боку вiд кухнi. Невдовзi багато хто в гуртожитку знав про мою акробатику, але метробудiвцi лише стиха гигикали та