Червона зона - Артем Чапай
– REE-17.
– Сiмнашка? Я теж, я там живу.
Кабiна тягача затрусилася, коли водiй увiмкнув передачу важелем завдовжки пiвтора метра. Всерединi пахло сигаретним димом i мастилом.
– Я б i не ставав, бо потiм, бачиш, ххух зрушиш iз такою вагою, – пояснив водiй, – але дивлюся – жирiк, думаю, ххть, пропаде тут наххух.
– Так зразу видно?
Вiн посмiхнувся половиною рота.
– А вашi гусеницi хiба не псують дорогу? – перевiв тему я.
– Ще й як, – погодився вiн. – Але ж у нас свiт такий, кожен сам за себе. Ви там у грiн-зонi розлiтались на вертольотах, грошi є, нових дорiг вам не треба, а ми тут у червоних зонах добиваємо старi. На колесах уже й сьогоднi не дуже проїдеш, а скоро й взагалі.
Нам доводилося перекрикувати двигун. Дорога пiшла вгору серпантином, i тягач натужно ревiв.
Водiй здавався велетнем i тепер, коли я сидiв поруч, а не дивився знизу. Якби вiн встав, то на зрiст був би, може, метр дев'яносто п'ять. Не так уже й багато, якби не загальна масивнiсть. У нього була кучма хвилястого чорного волосся, яке взялося легкою сивиною, нiс iз горбинкою та пишнi темнi вуса. Вдягнений у синiй комбiнезон, пiд яким байкова сорочка в сiру та коричневу клiтинку, рукави закачанi по лiкоть. Найбiльше в його зовнiшностi впадали у вiчi потужнi передплiччя та великi долонi.
– Ну, – вивiвши машину на потрiбну швидкiсть, водiй повернув обличчя вiд дороги до мене й усмiхнувся, – вiд чого тiкаєш?
– Ну чого зразу – тiкаю?
– А що? – вiн примружив карi очi.
– Роботу втратив, – я знизав плечима.
– Давно?
– М-м… – я згадав, як омнiкоптер пiдняло й затрусило, коли ми вилiтали з GEE-17. – У день, коли був той вибух на Контрактовiй. Чули?
– Це коли стiну пiдiрвали з боку грiн-зони? Два тижнi тому? Ну, ххзди менi, ххзди. Так швидко в ред-зону не вилiтають.
– Звiдки знаєте? – я насупився.
– Було дiло, – пирхнув собi пiд вуса вiн. – Тебе як звуть?
– Тонi, – я зробив крихiтну паузу, але вирiшив не параноїти, бо вiдстежують не випадковi попутники. – Ципердюк.
– Ципердюк? – гигикнув вiн, тут-таки випростався на сидiннi та з награною серйознiстю простягнув менi ручищу: – Валерiй Цюцюра. Можна Валера.
Нiфiга собi цюцюра, подумав я. Моя рука потонула в його долонi.
– Що в Сiмнашцi робити збираєшся?
Я зiтхнув.
– Ясно, – сказав вiн. – Шукати точку джi. Знаєш, що це означає?
– Угу. Знайти спосiб, щоб пiднятись у G-зону.
– Шариш. До речi, якщо хтось пхатиме носа не у свої справи, як оце я: що робиш, куди їдеш? – можеш казати просто, що шукаєш точку G. Вся ххоххана ред-зона тiльки цим i займається.
Я пiдхопив його iронiчну фамiльярнiсть i запитав:
– А чого ви так дивно говорите?
– Як? – пiдняв брови Валера.
– Ну, отак, ххть, нiби видихаєте, ххах.
– А. Та жiнка, – вiн усмiхнувся з нiжнiстю, яка несподiвано пасувала до великого обличчя, – сказала, тепер у нас дитина, вiдучуйся матюкатись. А так зразу спробуй вiдучитися, ххть.
Валера потягнувся вгору, приспустив сонцезахисний козирок на лобовому склi й дiстав з кишеньки паперовi фотки.
– Диви, Тоха. Правда, красунечка? – вiн розплився в усмiшцi, очi перетворилися на щiлини.
На фото було немовля. Немовля як немовля. Товсте насуплене обличчя.
– Ага, дуже гарна, – сказав я. – Скiльки це їй? Це ж вона?
– Ага, дiвчинка. Оленка. Два мiсяцi, ххть. Ххть, треба припиняти оце ххахх, ххухх, – кiлька разiв, дратуючись на себе, видихнув Валера. – А це Катя, жiнка.
Вiн на кiлька секунд вiдiрвав обидвi руки вiд керма, поки висмикував з-пiд першої фотографiї iншу.
От жiнка справдi була гарна. Довге темне волосся, широкуватi вилицi, великi очi, правильне високе чоло i сильне пiдборiддя.
– Ого!
– Ага, – кивнув Валера. – Я їй тодi казав: ти, мабуть, якась вiдстала, ну навiщо я тобi, менi пiд п'ятдесят, я давно вдiвець, а тобi тiльки двадцять п'ять рокiв, знайдеш собi молодого, красивого. А вона – нi, ти хороша людина, таких мало. Я оце вже два роки досi не вiрю, що менi таке…
– Так, дуже гарна, – сказав я, щоб не запала незручна мовчанка.
Валера й далi видихав замiсть окремих складiв, особливо коли розпалювався, але я майже не звертав уваги. Лише зрiдка мене це смiшило.
Тягач утробно гуркотiв пiд нами. Сидiння, обтягнутi потрiсканим чорним дерматином, дрiбно вiбрували. Я дивився з висоти кiлькох метрiв на розбиту дорогу – радше ґрунтовка, тiльки де-не-де видно залишки асфальту. Назустрiч нам зрiдка траплялися вантажiвки та подiбнi до Валериного тягачi на гусеничному ходу. По узбiччях болото, трава ще не пробилася. За кiлька метрiв вiд дороги в кожен бiк – паркани з колючого дроту, й за ними порожнi чорнi поля. Похмуре сiре небо.
Але я сидiв у цiй кабiнi, й менi вже було не так гидко. Й навiть не так страшно.
– Куриш? – Валера простягнув пачку сигарет.
Я повагався i взяв одну. Сигарета була без фiльтра.
– Взагалi-то я кинув, – зiтхнув я.
– Тут не доживеш, аби померти вiд курiння, – засмiявся Валера.
Вiн прикурив менi, потiм собi. Я закашлявся вiд першої затяжки. Ще й пiсля вчорашнього дощу болiло горло. Менi сподобалась Валерина рацiоналiзацiя. Вчора я мокнув i мерз, потiм спав у вогкому й холодному – що менi тепер одна сигарета?
Пiсля кiлькох затяжок я сидiв очманiлий: давно не курив. Ноги й руки зробилися ватні, у кiнчиках пальцiв поколювало. Я трохи сповз по дерматиновому сидiнню й вiдчув, як липка футболка клеїться до спини, але зараз це було не так неприємно.
– То за що тебе звiльнили, Тоха? – запитав пiсля хвилини мовчання Валера.
– Ну, я журик… – почав я. – Був журиком.
Я вирiшив казати правду, хоч i не всю. Розповiв, як кiлька рокiв працював в одному копi-агентствi. Але кiлька тижнiв тому лихий мене поплутав написати, ну, статтю не статтю, а такий собi опiньйон. Я написав як, за даними Всесвiтньої органiзацiї охорони здоров'я, в REE-17 за минулий рiк 20 тисяч людей померли вiд поганої води. Це було на 4 тисячi бiльше, нiж рiк перед тим i ще на 2 тисячi бiльше, нiж два роки тому. ВООЗ давав данi по всьому свiту, але я взяв саме сусiдню з GEE-17 зону. Географiчна близькiсть. I поруч у статтi я поставив графiк зростання цiн на бутильовану воду. Вони корелювали. Нi, не
