Червона зона - Артем Чапай
– Мене? В червонiй зонi? – я уявив дванадцятиметрову стiну, якою бачив її з боку зеленої зони. Сiрий бетон, кiльця металевої рiжучої стрiчки по верху, будки з озброєними блеквотерами.
– Я знаю, Тонi, я знаю, – батько говорив швидко i пошепки, не дивлячись менi в очi. – Але я тут потрiбний. У мене бiльше шансiв, я ж тiльки свiдок. I зможу тебе витягти. Ми знайдемо доброго адвоката.
Вiн знов узяв мене пiд руку i м'яко потягнув вулицею. Пiд ногами шарудiв гравiй.
У дитинствi ми, мiсцевi хлопцi, стiбалися з туристiв, якi приїздили до Кей-Пi Сiтi, сприймаючи легенду про мiсто в червонiй зонi за чисту монету. Тодi фiзичної розподiльчої стiни в мiстi не було – лише структурна, як i пiвстолiття тому: the poor stay poor, the rich get richer. Туристи в Кей-Пi нагадували малолiток, якi прийшли у вiдомий гей-клуб подивитися, як виглядають геї, i от малолiтки витрiщаються однi на одних i кожен думає, що всi навколо – геї. Кей-Пi було заповнене перевдягненими жирiками. Часом ми, що тут виросли, влаштовували для них сценки. Звичайно, не розповiдали правду. Нашi батьки втратили б роботу, якби туристи перестали їздити до мiста Кей-Пi. Мiй тато, наприклад, втратив би свою кафешку, стилiзовану пiд портову випивайку, хоча порту в мiстi серед континентальної плити нiколи не було. Зате туристи водилися вiддавна, ще й до того, як мiсцевий гурт ZiQ скоротив назву мiста до двох лiтер, i скорочення прижилося.
З туристiв я смiявся, але у справжнiй червонiй зонi теж нiколи не був. Зараз батько тягнув мене туди. I я, хоч не хотiв цього визнати, розумiв, що вибору нема. Й вiд цього ставало ще холоднiше. Я знав, що там навiть нема блеквотерiв. Хаос, право сили, жодного закону й порядку. Звiсно, як i всi, я блеквотерiв ненавидiв. Але уявляв собi життя без них – i хололо в животi.
– А чо' ти думаєш, що в ред-зонi мене не шукатимуть?
– Дорого. Дорожче за життя того блеквотера.
Я не мав що на те вiдповiсти.
– Куди ми йдемо?
– До пiвнiчного КПП. Поїдеш у REE-17. Вона найбiльша, там найлегше протягти.
– Ти знаєш?
– Чув.
Я промовчав.
А я ж донедавна працював у GEE-17. Це сiмнадцята зелена зона у схiднiй Європi, Green Eastern Europe-17. Колишнiй центр колишньої столицi, плюс житловi зеленi зони по околицях, за окремими стiнами й пiд охороною блеквотерiв. Умгу, цiкаво буде повернутись у сiмнадцятку, але червону. Red Eastern Europe, REE-17. Обов'язково пiду як турист, подивлюся на ту саму стiну з iншого боку. Я скривив рота у подобi посмiшки. Колись читав, що сарказм – захисна реакцiя, коли для гумору бракує доброти, а для iронiї – настрою.
Схоже, батько гарячково думав вiд тiєї митi, як я вдарив блеквотера:
– Йдемо повiльно. Спробуємо перетнути вулицю Корiатовичiв, коли мiсяць сховається за хмарами. Якщо треба – почекаємо. Не панiкуємо. Думаю, вони не дивляться вiдео постiйно. Тiльки коли блеквотер не вийде на зв'язок – вiдстежать його за чiпом до кiнця. Тодi ж вiдстежать i нас – але це може бути аж пiд ранок. Не поспiшаємо.
– А коли вийду за КПП, то що?
Батько говорив уже по-дiловому:
– Скидаєш усi гаджети, всi до єдиного. Точно пригадай, щоб усi. А я дзвоню й викликаю тому блеквотеру швидку допомогу. Це буде на нашу користь у судi. Ти не переживай, – сказав вiн м'якше. – Ми тебе витягнемо. Вiзьмемо адвоката…
– За якi?..
– Знайдемо, – вiдрiзав батько. – Всi шанси нашi. Я його не бив. Вiн перший ударив спершу ту бабу з вербою, потiм мене. Ти захищав мене, родича. На камерах стеження все буде видно. Нас виправдають. Тебе. Ти тiльки не бiйся. I протягни. Три чвертi людства – чи скiльки там? – живуть у червоних зонах. I нiчого.
– Ну, як нiчого, – я знову скривив губи в саркастичнiй гримасi. Й вiдповiв на його запитання: – Вже вiсiмдесят сiм вiдсоткiв. I число зростає.
– Тим бiльше! – батько наче зрадiв цьому. – Якось живуть. А ти повернешся, скiльки там того суду.
– Рiк чи два.
Вiн промовчав.
Ми перейшли старою дамбою через рiчку Смотрич i пiднялися по той бiк каньйону старовинними напiврозваленими сходами. Сходи ще сталiнськi – їм понад сто рокiв. Бетон розкришився, треба було йти обережно, намацуючи ногою кожну сходинку. Мiсцями плити обвалились, i тепер пiд ногою зяяла абсолютна чорнота. Стiна каньйону, за яку доводилося притримуватись для рiвноваги, була вогка й слизька.
Ми не чекали, поки хмари знов закриють мiсяць, i перейшли вулицю Корiатовичiв пiд його жовтим свiтлом. Було порожньо й тихо. Напевно, блеквотери ще не знають. Ми зайшли в неосвiтлений парк, щоб обiйти їхню базу на вулицi Шевченка, потiм батько повiв мене праворуч вулицею Пушкiна. Чи, може, то була Червоноармiйська. Пiсля побудови навколо центру та старого мiста в Кей-Пi Сiтi роздiльної стiни тут багато що змiнилось. Я приїжджав додому рiдко, й тепер не все впiзнавав. I зараз довiрився батьковi.
Я хотiв отак iти й iти разом iз ним, i щоб ми нiколи не дiйшли до КПП. А досi вважав себе таким дорослим. Аякже. З вiсiмнадцяти рокiв працював на копi-агентства, спершу перекладачем з глобал iнглiш, глiнгу, а тепер i журналiстом. Самостiйний. Чудова вiдкривалася кар'єра. Якби не ця баба з її пророщеними вдома котиками у Вербну недiлю! Ну чого вона не пiшла до себе в червону зону вчасно, коли закiнчувалась вiза? Я побув би з батьками тиждень або два, повернувся б до GEE-17 i знайшов би нову роботу. Нехай мене звiльнили за ту статтю, але ж я маю такий досвiд! Устиг побувати репортером вiд копi-агентства у вiсiмнадцяти рiзних мiстах i в семи рiзних країнах. Справжнiй globe-trotter, ага. Знову глiнг у голову лiзе. Як то по-нашому, по-старому? Пройдисвiт?
Ага. Тiльки то все були зеленi зони. Всi вони були безпечнi, всi пiд охороною блеквотерiв iз кулеметами на блокпостах дванадцятиметрових стiн. Там можна без батька. А тепер я не хочу, щоб ця коротка вулиця закiнчувалася, бо в кiнцi її – КПП, а за ним – червона зона. I я хочу, щоб батько йшов повiльнiше, куди вiн так поспiшає? Я подивився на нього в профiль. Гострий кадик, худе обличчя, проте шкiра пiд пiдборiддям обвисла. Навiть при слабкому свiтлi видно зморшки, що радiально розходяться вiд зовнiшнiх кутикiв очей. Батько так любить смiятися. Не сьогоднi. Два-три днi неголений, коротке
