Червона зона - Артем Чапай
– Ей, ти! – почув я лiворуч й ледь не пiдстрибнув.
У темрявi засмiялись, i хтось тихо сказав:
– Жирiк.
– Закурити не буде? – озвався перший, дзвiнкий голос. Його власниковi було не бiльше п'ятнадцяти.
– Н-не курю, – я швидко пройшов уперед.
– А якщо знайду? – сказав менi в спину дзвiнкий голос.
Я прискорив крок. Менi вслiд знущально засмiялися.
– Третя хата вiд моста! – крикнув дзвiнкий голос.
Я не обертався й не сповiльнював ходи, аж поки вулиця не зробила поворот. Здається, будинки тяглися тiльки в один-два ряди з кожного боку, бо мiж ними я часом бачив повну чорноту. Мабуть, поле.
Серце перестало калатати, i я усвiдомив, що морщу нiс. Це був запах давно немитих людських тiл, непраного одягу. Я звiдкись пам'ятав його. Мабуть, з дитинства. В зеленiй зонi такого не допускають.
Пiд ногами хлюпала холодна юшка. Вона додавала свого гнилiсного запаху, але вiн був не такий гидкий, як людський.
Я озирнувся, притулився до якоїсь стiни спиною, щоб бачити в обидва боки, i зняв праву туфлю. Це мiське взуття з зеленої зони тут не годилося. Я перевернув туфлю, щоб вилити юшку, а тодi спробував вигребти болото пальцями. Гидко. Тепер щось таке буде постiйно? Краще б одразу в тюрму. Розумiю, чому майже нiхто не тiкає в червону зону.
Я витер пальцi об стiну, на яку спирався. Стiна була шорстка. Надягнув мокру туфлю. В нiй плямкало при кожному кроці.
Очi призвичаїлись до слабкого свiтла з вiконець. Здається, отвори були затягнутi полiетиленом. Будинки сламу були старi. Халупи. Тут i там з-пiд облiзлого шару вапна визирали дошки, сiно i якась труха. Мiж справжнiми хатами тулилися добудови з фанери й шиферу.
I бiля будiвель вгадувалися люди. Я радше вiдчував їх, нiж бачив. Тихий гомiн, хлюпання, плямкання й недобрий смiх. Коли я проходив, вони обривали розмову й мовчки стежили за мною. Потiм знову починали тихо говорити й чимось хлюпати.
Я шукав смiтник. Урну чи бак. Нiчого схожого не знаходив. Просто посеред холодної юшки валялися пластиковi пакети, уламки шиферу, обгортки вiд їжi. Мiсцями смiття лежало втоптаними в болото купами. На одну з таких я i скинув усi свої гаджети. Порпався в усiх кишенях, щоб не залишити й найменшого.
Завагався, що робити з ай-дi. Батько не сказав, чи потрiбен iдентифiкацiйний документ у червонiй зонi, та й навряд чи знав. Де-де, а в документi точно є чiп, який так просто не дiстанеш.
Я втупився у своє усмiхнене обличчя на пластику. Потiм узявся пальцями за краї картки, згинаючи й розгинаючи її, поки не зламав навпiл. Тодi кожну з половинок – навпiл. Потiм кожну з четвертинок. Далi розламати не мiг, пучки пальцiв болiли, стискаючи краї пластику. Я зсипав уламки з долонi на землю, вiдчуваючи, як вiд низу живота до горла пiднiмається холодна порожнеча.
Менi не дали насолодитися стражданням. Я рвучко повернув голову лiворуч. До мене йшло троє людей. Я нахилився до купи смiття, витяг звідти пiвцеглини й пiдняв у руцi так, щоб вони побачили.
– Ти йобу дався? – сказав той, що йшов першим.
Я вiдступав, тримаючи цеглину на виду й намагаючись при цьому зберегти гiднiсть.
Всi троє були старі.
– Тiкаєш? – вишкiрився той, що йшов першим.
Вiн був iще й маленький та худий. I здається, у нього не було зубiв.
Тим часом двоє iнших присiли й почали порпатись у купi, на яку я щойно викидав усi гаджети:
– Ого! – просипiв один iз двох, піднімаючи мій ай-бокс. Чоловік був довготелесий, з худими кiнцiвками, в пошарпаних брюках iз дiркою на правому колiнi. – Багатий жирiк, багатий.
– Був, – захихотiв iнший. У цього обличчя було покоцане, а пiвлоба займала велика темна пляма, наче вiд опiку.
– Що там було ще? – запитав перший, дрiбний. – Щоб ми знали, що шукати.
– Тобi все одно бiльше не треба, – просипiв довготелесий, що знайшов ай-бокс.
Я обiйшов їх так, щоб не повертатися спиною.
– До побачення, пане! – припiдняв рукою уявного капелюха маленький дiдусь. Вiн вiдкопилив верхню губу над беззубими яснами. – Дякуємо вам! Вип'ємо сьогоднi за ваше здоров'ячко!
Двоє iнших тихо засмiялися. Вони вже вiдвернулись i звичними рухами длубались у смiттi, шукаючи, що я викинув.
Я вiдчув, що мої губи мiцно стисненi й витягнулися вперед, а пiдборiддя тремтить. Ну от, знову починаю себе жалiти. Я намагався переконати себе, що дев'ять людей iз десяти живуть у червоних зонах, але це не допомагало. Зразу згадувалися цифри про тривалiсть життя, на дев'ятнадцять рокiв меншу, нiж у green-зонах. Про епiдемiї цiлком вилiковних хвороб, як СНIД i туберкульоз. Але ж це рагулi, казав я собi. Арники. Вони самi виннi. Вони колються, вони бухають – от i мають. Я не такий, як цi рагулi. Я наполегливий, працьовитий, освiчений, я всього у життi досяг сам – і нехай зараз у мене тимчасовi трабли, я виб'юся назад у G-зону. Згадалось, як по Discovery розповiдали, що бiльшiсть арникiв мрiють вибитись у G-зону й шукають усiх можливих способiв для цього – чесних i не дуже чесних. Як там арники це називають, казали в передачi? Знайти точку G.
Я перейшов мiстком через невеликий шумний потiк. По його схилах теж набудовані халупи, й у свiтлi з їхнiх вiкон я побачив, що береги всiянi смiттям. Якi ж цi арники все-таки… Живуть у власному гiвнi, не можуть органiзувати елементарний ресайклинг. Рагулi. I це менi серед них бозна-скiльки жити?
– Сонечко, ти до нас? – хрипкий жiночий голос.
Я здригнувся вiд несподiванки.
Вона сидiла пiд стiною й уже встала до мене.
– Два долари. Сонечко, тiльки два нових долари. Це всього двiстi старих! Не те що у вас у G-зонi. Ге? – вона йшла в мiй бiк, стара, масивна жiнка з товстими стегнами, у яскравому шматтi.
Я позадкував i пiдняв руку. Виявляється, я досi стискав тi пiвцеглини.
– Ти що, дебiл?
– Б-будь ласка, – сказав я, задкуючи, й почув, який у мене гидко плаксивий голос.
– Чи педик?
Я кинув цеглину на купу смiття й пiшов геть.
– Педрила! – крикнула вона менi вслiд.
Я не озирнувся, тiльки прискорив ходу. Її хрипкий голос лунав знущально:
– Ей! Не туди йдеш! Мамина спiдниця в iнший
