Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

А потім, потім пригадалося палець пана Тадеуша Кожинського.

Про принади родинного життя

— Оніромантія шириться у країнах Криги! — гримів із амвону отець Рузґа. — A погляньте-но, милі мої, на отих невільників снів, котрі губляться наяву, як людина у марí нічній губиться, чинячи із сонного переконання усе те, до чого сон її провадить; але чому, але навіщо, але чи й справді вона хотіла це вчинити, — прецінь сплячий не скаже; тож здається йому іноді, що його самого вві сні немає зовсім, що сон якоюсь своєю внутрішньою силою веде його від однієї таємничої сцени до іншої, сплячого-неіснуючого. Хіба ми не знаємо таких снів? Ми знаємо такі сни! Сестри мої, брати! Оніроманти й ворожбити усіх мастей жирують на наших слабкостях! Погляньте на тих, ким уже керують їхні сни: чи сонные рабы осягнули завдяки цьому бодай якесь щастя? То не сни пророкують їм майбутнє, а пережите майбутнє стає подібним до снів! Насамперед вони втрачають розуміння наслідків власних вчинків: не тому діточки вдома голодні й холодно в избе, що муж по шинках цілий Божий день блукає і праці чесної не тримається, — але ж бо собака кульгавий йому дорогу перебіг, бо зірка з неба йому зблиснула, й тінь лютого вказала на північ. Згодом вони взагалі перестають бачити сенс і значення будь-яких вчинків, бо що б зробили, або не зробили, сон бо й так підхопить їх своєю течією, пропливе життя навколо них, і діятиметься те, що має статися. І так вони свято в це вірять, що ніхто їх не переконає! Ви їх знаєте — дайте відповідь у душі самі собі: чи це християни? Як же може слідувати тій чи іншій заповіді Господа нашого така жертва оніромантії? Чи увійдуть після смерти сонные рабы в браму Петрову? Ні, й ви добре знаєте, чому: у світі снів немає добра й зла, немає правди й брехні, немає гріха й немає спасіння! Християнин, католик, поляк — це не той, хто чекає на об’явлення і необхідності, й піддається очевидностям, що замість нього роблять, замість нього думають, замість нього живуть, — а той, хто сам робить, і знає, чому робить, і знає, навіщо живе, обирає, і сам обирає, навіть усупереч тим необхідностям та очевидностям, а якщо й грішить, то теж він грішить, і це його гріх, який із його живої душі бере свій початок, щирий і притомно согрішений. Той, хто сидить і чекає на камені при дорозі, не потрапить у Царство Небесне; Царство Небесне для тих, хто іде, хто біжить, хто прагне до мети, й навіть коли падає від болю й здирає шкіру з ніг на очах у тих, які відпочивають на узбіччі й не стомлені, — то їм і на гадку не спаде, щоби зійти зі шляху й полишити його. Й навіть якщо в лихий бік той шлях іде, одне їм буде враховано: що йшли, що йшли і йшли! Не вірте, отож, ворожбитам — особливо тим, що ворожать правдиво!

Такі проповіді отець Рузґа правив польським мільйонерам у латинському костелі Взяття Пресвятої Діви Марії у Славу небесну, храмі сибірської римо-католицької парафії, найбільшої парафії у світі.

Слухалося священика без особливої уваги, виглядаючи з-за колон описану жебраками постать пана Войслава Веліцького, — а мав то бути дебелий чолов’яга, два аршины дванадцять вершков зросту, з показним черевом, щільно стиснутим у корсеті під шикарним сурдутом, зі світлою бородою, розділеною навпіл, і ще тим значний, що на пальці лівої руки великий тунґетитовий перстень із діамантом цариці носить. І справді: ледве до святого причастя встали, як зауважилося його серед панів на найближчих до вівтаря лавах: зріст, борода, черево, перстень — йота в йоту. Пересунулося до стіни, щоб не втратити його з очей; люди поступилися кульгавому, який кашляє і спирається на ціпок. Войслав Веліцький сидів одразу ж позаду за лавкою міського голови Шостакевича й пана Іґнація Собещанського. Поруч сиділи дві жінки бальзаківського віку й троє маленьких дітей у віці либонь від трьох до семи років. Веліцький нетерпеливився наприкінці літургії і кілька разів позирав на нишком вийнятий з камізельки годинник. Він поспішив до виходу, не чекаючи завершення співів: покульгалося вслід за ним.

Засталося його біля санів на Тіхвінській, він жваво розмовляв із візником і про щось інструктував двох слуг, які одразу ж розвернулися на каблуках і кинулися виконувати доручення. Пан Войслав застебнув хутряну білячу шубу й власне натягував на долоні, наче два буханці, палеві рукавички, коли посталося перед ним. Віруючі почали групками виходити із неоґотичного храму, жебраки заходилися хором зойкати. Тут, від перехрестя до берега Анґари жебрачий рай: Спаська церква, Богоявленський Собор, та ще й польський храм. Подумалося, що Веліцький усе ж одразу віджене, як жебрака: тож, перш ніж будь-що сказалося, підсунулося йому під ніс лист.

Він поглянув без найменшого подиву.

— Ви від кого?

— З Варшави, прочитайте, від Альфреда, кгрр, Тайтельбаума.

Навіть якщо він і не пригадав цього прізвища, то не показав виду. Веліцький насадив на носа pince-nez, вийняв папір. Мороз був за іркутськими мірками невеликий, шкода слів: якихось п’ятнадцять нижче нуля; хмарки тьмітлової пари відпливали від патріяршої бороди Веліцького із секундною затримкою, без мороскла на очах виразно бачилося світіні, що повзали в складках хутра пана Войслава.

— Ага, то це ви Бенедикт Ґерославський.

Насторожено випросталося.

— Кгрр, ви мене звідкись знаєте, кгрр, чули, чи не так?

— Пан Альфред пише мені, що ви його щирий приятель!

Він склав листа, закліпав з-за пенсне.

— Просто з Конґресівки, кажете. Але… але ви мені щось скрутно виглядаєте!

— Я б хотів… чи міг би я… річ у тім, що чиновники з Міністерства Зими…

— Знаємо про таке, знаємо. Не бійтеся, Веліцький не дасть землякові згинути. Ви впевнені, що ви не хворі?

Знову закашлялося: після виходу з теплого приміщення на мороз важко запанувати над подразненим горлом.

— Я потрапив у халепу по дорозі, їдучи Транссибом, кгрр, ну й бачите… — постукалося ціпком.

Він схопився за голову.

— То ви приїхали отим підірваним бомбистами потягом! І нічого не кажете! Де ви зупинилися?

— В «Дідьковій», кгрр, «Руці».

Найбагатші віруючі сідали в свої сани, вишикувані вздовж вулиці, тож постала штовханина й сум’яття, а ще до Войслава