Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

екзархом. Ми також маємо його, тобто Кроулі, фото, на якому він чорним спалахом у камеру дивиться. А якби ви хотіли щось з’їсти поза визначеними годинами, попередьте раніше. Й не докладайте самі до печі, бо додамо до рахунку. Спокійного сну, спіть-забудьте.

Вони пішли.

Спіть-забудьте — що саме забути? Сілося безвладно на високому ліжку, застеленому бляклим покривалом і прикрашеному п’ятьма подушками, одна на одній, менша на більшій. З кутка, від великої печі із прикрашеними квітами й тваринами кахлями, йшли хвилі тепла. Інстинктово помасувалося праве плече. На протилежній стіні висіла невелика тьмяна ікона, на столі під вікном стояли дві наполовину спалені тьмічки. Шиби в віконницях були мароскляні, й навіть знявши окуляри, увесь світ за вікном розливався довкола, наче фарби на палітрі п’яного маляра; весь світ, тобто імла й ті кілька дахів у імлі, й широка плахта неба, а на ній — чорна гомілкова кістка вежі Сибирьхожета й тунґетитові куполи Собору Христа Спасителя. Били бубни.

Прислухалося. Били бубни й грала музика. Район цей і справді не найвищого пошибу, ще полудня нема, й п’ятниця, прецінь, робочий день, а тут із сусіднього будинку гучна музика й співи, й викрики п’яниць долинають, попри товсті мури й щільно позамикані вікна. Корчма, не корчма, проте забава там іде горою, тільки й чекати відгомону сварки й бійки. Під звуки гармошки й гуслей мужики горланять вульґарні частушки, регочучи донесхочу після кожної наступної.

Зміряв шваб, француз обмацав,

китайчук давав отрути,

вилаяв поляк за кривди —

обісрав їх льодом лютий!

Роздягнулося, умилося у не надто холодній воді в мисці. Перекладаючи речі з торб до шафи, знайшлося стару Біблію, підписану родиною якихось Фойцевих. Відкрилося її навмання і тицьнулося пальцем у рядок.

Йов, звичайно. Тридцять сім, десять. «Від Божого подиху лід повстає».

Одразу пригадалася біблійна проповідь Зєйцова. Чи ж бо світ, заморожений у єдиноістинності та єдинохибності, буде ближчим Богові? «Так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого». Загорнулися на мить коси імли над дахами, й ген віддалік, підвішений на березі Анґари, заблищала на сонці округла форма лютого. Так-так.

За Распутіним цар гине,

той прем’єру мне борідку,

Струве вкляк біля Мартина —

вмерзли в лід байкальський швидко!

Річ у тім, що я дійсно втомився, невиспаний. Адже ще від станції Зима не заплющилося очей. Перелічивши й згорнувши разом усі банкноти, їх за давнім звичаєм поклалося у бумажнику разом із документами у головах ліжка. З-поміж паперів вийнялося рекомендаційного листа Альфреда Тайтельбаума. Через день, через два — доведеться постати перед чиновниками Міністерства Зими й сказати виразно й голосно: так і так. (Ні й ні.) Але краще спочатку скористатися зі знань і порад прихильного туземца — когось, із ким не познайомилося у Транссибірському експресі, хто не чув про Сина Мороза, не знає брехні про Бенедикта Ґерославського. Розпитати його про людей, про владу, про діяльність Сибирьхожета, — може намір Міністерства виявиться занадто очевидним, може вдасться просто перечекати план Раппацького. Може з нього легко викрутиться, і бодай та одна проблема розв’яжеться сама собою. Перш ніж іще доїде сюди доктор Тесла зі своїми машинами, перш ніж машини запустить, перш ніж випробує їх на лютих, і перш ніж винайдеться спосіб перевезти теслектричні помпи й двигуни до…

Кров холоне, очі зизом,

хоч топіться в ложці ви,

як побачите мармизу

ви Побєдоносцева!

Засмикнулося ситцеві штори: корчемного галасу й повільного бубніння це не притлумило, але принаймні холодне крижане світло, сонячний блиск, профільтрований крізь імлу, перестав проливатися усередину покою. Всунулося Ґросмайстера під подушку. Сінник муляв під простирадлом, крутилося на скрипучому ліжку в різні боки. Тільки за мить зрозумілося, чому сон не хоче приходити, якої саме поживи йому бракує: ритмічного постукування коліс потяга. Вдалося так до нього звикнути, ніби все життя провелося у подорожі, — ніби уся ця подорож у комфорті люксу справді була усім минулим життям, тією мірою істинним, якою його пам’яталося.

Аж ось приїхалося на місце.

Стали пити та гуляти,

мамуту надерли гуза —

по рублю за це буряту,

і якуту, і тунґусу!

Про цвинтарну ніч і ранок воскресіння з могили

Голос і голос.

— Венедикт Филипович Ерославский.

— Спит.

— Ну да.

Сон про Варшаву повертається, наче хвиля, відбита від берега: що увійшли, що біля ліжка зупинилися, що витріщаються і розмовляють. Западається углиб, ховаючи голову під хвилею. Під хвилею, під подушкою, під периною, у клубку гарячого тіла, в нагрітій постелі — спи-забудь… А вони стоять похилені над сном і щось уперто шепочуть. Потім відбувається витрушування зі сну, й усе заливає чорне, задушливе марево, з якого пам’ятається власне воно саме, тобто темрява в голові й відчуття душіння.

Будить мороз. Тіло тремтить, охололе, дрижать кінцівки, дрож трусить тулубом, аж сон до решти витрушується з голови й розплющуються очі: пітьма.

Пітьма, твердо, зимно, тиша, хімічний сморід, шорстке дерево під пальцями, годі поворухнутися — замкнутий, луп-луп-луп, нога, рука, голова, залишається лише валити в це дерево, в усі боки — замкнутий у труні!

Панічний зойк народжується у горлі, нижче, в грудях, нижче, десь у самих нутрощах. Проте жоден звук не пройде крізь горлянку, стиснуту в тваринній судомі.

Борсається між неструганими дошками, марно дряпаючи пальцями й короткими, обкусаними нігтями будь-які щілини, місця зачіпок, аби шарпнути, виламати, розбити труну. Тільки й того, що уся скриня починає трястися й теліпатися, стукаючи об підлогу. Через це гарячий піт обливає шкіру: а отже, не похований! А отже, це не могила!

Метається із ще більшою енерґією. Упершись ногами у в’язаних шкарпетках, пхаються колінами дошки віка труни — і з’являються між ними тонкі лінії світла, поздовжні риски жовтого блиску, спочатку майже засліплюючи.

Напирається на них, стукається кулаком.

— Спокійно там! — кричить хтось російською і тричі постукує у віко.

— Відчиніть! — хрипиться з горла, повного холодної слини.

— Спокійно, кажу!

Завмирається, прислухаючись. Човгання, грюкання, скрипіння — двері, мабуть, — кроки, далекі голоси, виття пса й коротке його скавуління, коли хтось ударив собаку, копнув. Не чутно корчемної музики, не чутно гри на бубні. Це не «Дідькова Рука». Хімією якоюсь запаморочили, викрали, в труні вивезли, Бог знає куди.

Ну, якби справді хотіли вбити…

— Прокинувся.

— Та чув я, чув.

— Прийшли?

— Еге ж. І мороз, як Бог велів.

— То де?

— Ну, могила викопана, чекає.

— Лєв Іґнатьєвіч сказали…

— Але це вже ось-ось! Бо до світанку