Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Запиталося його про мороскляні окуляри. Каже, що це було проти снігової сліпоти й на Черное Сияние. Запиталося його про тушки на щоглах. А, пане, то вже справа бурятських шаманів, Побєдоносцевим і міською владою найнятих. І чутно, як спльовує, однією рукою хрестячись, а іншою, з батогом, вказуючи на крижлізний палець — вежу Сибирьхожета, що стримить над містом до неба. Але навіщо вони їм, допитується, оті небіжчики, що в небі поневіряються, ображаючи Бога й людей. Стережуть, каже, щоб ворог не підкрався Шляхами Мамутів. Значит, отой мамут на стіні Двірця також задля цього? Хлоп хреститься знову, взиваючи до імені Спасителя. Помалювали, каже, на знак війни зі своїми братами, щоб пани могли більше рублів заробляти на скарбах підземних. А той бубон, той бубон дедалі гучніший — що це? То — люті.

Старий Іркутськ постав на правому березі Анґари; Уйський район, що виріс після Великої Пожежі, лежить на лівому березі, на північ від Іркута й Кайської гори. Ніби й слід повернути до Мосту Шелєхова, проте всі їдуть по льоду: річка не розмерзалася чотирнадцять років. Правду кажучи, важко навіть розгледіти тут берегову лінію Анґари. На льоду прокладено тракти й вулиці, що не відрізняються від міських. А те, чим тепер іще їдемо, — це найважливіша вулиця, пояснює Клячко, в якого рот не закривається ні на мить, попри мороз, хоча може для нього й справді не надто докучливий. Ця вулиця Главная, що тягнеться від Анґари, Ящика й пам’ятника Государю Императору Александру III через увесь правобережний Іркутськ, це — Амурская, а оце майдан Тихвинский, натомість отам відходить вулиця Тихвинская, де стоїть стара церква з копією чудотворної ікони, до якої паломники з цілого Сибіру прибувають: вона Божою волею від пожеж уціліла, бо, для прикладу, не врятувався від них великий Казанський собор, про який мусив, напевно, вельможний пан чути, не чули? Як люди усе забувають, як проминає матерія світу сього! Отам далі, онде, на його місці спорудили хладопромышленники Собор Христа Спасителя, ще більший, посмотрите, посмотрите! Клячко розмахує батогом навсібіч в імлі, де не видно нічого з того, про що він говорить. Бачиться зате дрібні поблиски потьміту на його шапці, на карку, на бороді, коли повертає голову, на рукаві шинелі; поблиски дрібні, але дуже виразні, — а може, це мороскло чинить їх такими яскравими? Споглядається понад скельцями. Тепер іще яскравіше. Довго тут живете, питається Клячка. Е, пане, та я народжений був у Краї Байкальському, я сибіряк! Приглядається крізь окуляри. Правду казав Поченґло, половина з них — лютовці.

Коли сани їдуть по льоду Анґари, вітер, що дме вздовж широкого русла річки, мабуть, від самого Байкалу, розганяє морозні випари, й можна поглянути трохи далі на північ і на південь, на старий залізничний міст, яким оце щойно приїхалося на східний берег, — на новий міст імені Ґріґорія Шелєхова, увесь із крижліза, який видніється майже винятково завдяки веселкам, відблискам і блакитним загравам — настільки делікатна й мереживна його конструкція, позбавлена прольотів, балок й опор, як фантастичне бурульне утворення, а може гігантське гніздо лютих, що височіє на Конному Острові, наріст на нарості, мов руїна кришталевого палацу Королеви Зими посеред білобарвної рівнини криги; а оскільки імла вже розступилася, то на все спливає жваве сонце літнього ранку, яскріючи срібними вогниками на кризі й снігу, й розпалюючи на мості крижлізні відблиски. Видно також міський рух на Анґарі, туди й сюди простують групи й потоки пішоходів, ковзають десятки саней, переважно запряжених одним чи парою коней, такі ж як Клячкові, але є й тройки, є й важкі вантажні сани, запряжені четвериками й шестериками й догори закладені купами товарів на продаж, кошами вугілля, стосами дров; і всі, окрім гучних дзвінків, споряджені ще й мороскляними лампами, однією ззаду, однією спереду. Тож навіть в імлі, якщо вона не надто щільна, можна побачити, як мчать у хмарах білости подвійні зірки, розгойдані, мерехтливі, наче в калейдоскопі, — й чується безугавне дзеленчання дзвінків.

В’їхавши у лівобережний Іркутськ, назад у холодну вологу, вітром непорушну, зауважується зміну тону балабонів: голоси по-іншому лунають в імлі. Деякі звуки вона притишує, деякі наближає до вуха, — як оте сонне дудніння, розтягнуте в часі, наче скрегіт грамплатівки, котра гальмує обороти. Що це? Якийсь лютий сидить на Уйській? Клячко, звертаючи на широкий проспект, показує батогом на південний схід. Як оце стоять старий двірець і руїни Иннокентьевского з часів до пожежі, каже, так тут пролягла найближча Дорога Мамонтов. Бо через «Дідькову Руку» морозяник не проходив уже понад рік. Тпруу! Зупиняє сани. Що за «Дідькова Рука», допитується. А ось, сміється хлоп, зіскочивши з передка й хапаючись уже за багаж, — ось ваш обіцяний готель, прошу! Мороскляні ліхтарі горять обабіч від вивіски, на якій намальована пазуриста лапа, вкрита чорним волоссям. Чорнота лапи перетікає жирними бульбашками на біло-сірий фасад мурованого будинку, а ота білість й ота сірість у свою чергу скапують на сніг; імла натомість точно відтворює барви ліхтарів на всій довжині та ширині проспекту. Заплющується на мить очі. Навіть як нема вільного місця, то знайдеться, шварґотить Клячко, я вашу вельможність поселю у готелі. Видихається з легенів хмару теплої пари й входиться до «Дідькової Руки».

Господар перелічує послуги, цінники й враховані в них розкоші (скажімо, каналізація і ванна кімната на кожному поверсі, а так само постіль, вільна від паразитів). Клячко вніс багаж, увіпхнулося йому щедру плату. Треба нарешті позбутися цих марнотратних звичок графа Ґ’єро-Саського — за кімнату платиться уже тільки за два дні наперед, однорубльовими банкнотами, відлічуваними з невеликого сувертня. Кашляється крізь рукавицю. Чоловік утомився після тривалої подорожі, говориться хрипко, залагодимо справи з паперами, коли висплюся. Кремезний китаєць підносить без зусиль усі торби й клунки водночас. Господар веде на третій поверх, тут уже тепло, розщіпається кожух, знімається шапку. Господар і китаєць позирають на вкриту синцями голову. Але документи, каже власник, найпізніше завтра вранці. Відчиняє кімнату, дає ключ. Але чому назва така не надто гостинна, запитується, щоб змінити тему, чому «Дідькова Рука»? А-а, бо тут знаменитий відьмак англійський колись мешкав, на ймення Кроулі; приїхав лютих вивчати, чарами своїми розумовими до них промовити, навіть із вельможним Алєксандром Алєксандровічем Побєдоносцевим балакав; але якось пішов на сходження на Хамар-Дабан у бурульник і не повернувся, унизу маємо столик із його шахами, в які він грав довгі партії з отцем Платоном із Собору Христа Спасителя, майбутнім