Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

— То не стій, як лютий, берися за обценьки.

Вони почали працювати над труною. Стружка сипалася в очі, очі заплющилося. Коли їх знову розплющилося, віко було вже зняте, а обидва мартинівці стояли поруч під самотньою гасовою лампою, зі схрещеними руками, зацікавлено приглядаючись.

Вони не допомогли: вибралося з труни самотужки, ледь не впавши на землю. Сталося, притулившись до стіни повітки, складеної із кривих колод.

— Д-дайт-те щось, заради Б-б-бога, зам-м-мерзну в самих підштанках!

Вони глянули один на одного, поділяючи однакову зневагу. Зимно йому! Самі вони були у полотняних штанях і в самих лише светрах, не надто товстих; тільки на головах мали хутряні шапки.

— А це вже, як вам завгодно. Знайдете щось для себе, то й добре; й так усі в одну кригу йдете. Аби тільки швидко!

Роззирнулося по повітці. Вони тримали тут знаряддя — лопати, кайла, тачки, відра, якісь бутлі й кошики, мотузки й мішки — та матеріал для трун: нефарбовані дошки; а також самі труни, вже збиті, готові. Старший мартинівець вказав рухом підборіддя на двох, що лежали на землі біля дверей. Підійшлося. Там спочивали решки старого у старомодному смугастому костюмі, й селянина із розбитою головою у закривавленому лахмітті. Обидва стискали руки на грудях на латинських хрестах. Здригнулося, але чи з відрази, чи з холоду, цього несила було втямити із самого відруху тіла. Повернулося до гробарів спиною: вони хрипко шепотілися між собою.

Здираючи з трупів закоцюблими пальцями замерзлий одяг, намагалося зібрати докупи думки, які шарпав панічний трепет. Могилу вже викопано! Всі до криги! Це мартинівці, іркутські мартинівці, кохані діти лютих, упіймали, викрали, живим не відпустять — чи знають вони про Єкатеринбург, чи знають вони про П’єлку, що вони взагалі знають, чого вони хочуть — убити, закопати в землю холодну, заморозити? Ніхто не допоможе, не трапиться жоден чудесний порятунок, слід рятуватися хитрим викрутом і… і… і брехнею, немає іншого вибору, надо врать.

Дрож наростає, надмірний резонанс страху розкришить кістки, розтрощить череп, виб’є з мозку останні доладні думки: залишиться протяжний, плаксивий зойк.

Чи вони повірять, що це помилка? Що не є Бенедиктом Ґерославським?

Або, що принаймні не є Сином Мороза? Що все це — маячня Раппацького та його людей, сибірська казка й придворна леґенда?

Що не малося нічого спільного зі смертю єкатеринбурзьких мартинівців? Що геть не хочеться Росію розморожувати, що не є ворогом лютих? Що не мається щодо них жодних планів? Захочуть — то присягнеться на всіх святощах, ікону святого Мартина поцілується, станеться навколішки перед портретом царя…

Але все це слова й порожні жести, відомо, що перед лицем смерти кожен скаже, що від нього вимагатимуть. Чому б то вони мали повірити, — не повірять. Їм слід сказати щось таке, в чому вони побачать для себе вигоду відмовитись від убивчих намірів: слід дати їм якусь брехню велику, сліпучу, красиву. Це мартинівці заморозницькі, распутінські, боронять лютих, боронять Росію у Кризі… Чи знають вони про Теслу, про задуми імператора божевільних, про машини для війни з морозяниками?

Ось воно! Видати їм Теслу! Так!

І що щільніше закутувалося в одяг трупів, що тепліше загорталося у криваве лахміття і смугастий костюм, просякнутий старечим смородом, то глибше входив лихий трепет у тіло й розум, то сильніший стиск блокував щелепи — цілком закусилося зуби від того страху й розпачу. А мартинівці з-під кривої лампи — вони дивилися.

Відчинилися двері, дихнуло з темряви ночі міцним морозом, наступний мартинівець встромив голову всередину.

— Усі вже! Давайте його.

Вхопили попід руки, потягли, кульгавого. Вийшлося на цвинтар.

Потім довідалося, що це був найстаріший цвинтар Іркутська, перетворений на християнське священне місце ще з поганських полів умирання. Тут ховали православних, ховали також католиків, мали свої могили протестанти, а поруч лежав єврейський кіркут; далі поневірялися під відкритим небом кістки бурятів і тунґусів. Схил збігав на захід, у бік нічних мороскляних вогнів і крижлізних сяйв міста, вкритого густим туманом: сюди, на цю висоту, імла не сягала або сягала уже м’якою, розрідженою. Отож із синьої її принадности виринали хвилі хрестів, засніжених надгробків, ряди невиразних могил під рапатим панциром льоду. Подібні надгробки тяглися на північ і на південь, увінчані гребенями замороженого березняку. Це узгір’я називають Єрусалимським. Потім також довідалося, що повітка гробарів постала на фундаменті згорілої церкви. Вціліла одна підупала стіна, похила руїна. Під її осмоленим крилом чекали решту мартинівців, група бодай із тузіні чоловіків, усі легко одягнуті, один зимівник навіть напівголий, із синім торсом, виставленим на кусючий мороз, тільки в шапке-ушанке, натягнутій на бородату довбешку. Вони одразу ж загукали один до одного, випускаючи з рота хмаринки пари, дуже темні в примарному світлі півмісяця: загукали й пішли униз схилом, до щойно викопаної могили, навколо якої палали гасові вогнища. Пішлося за ними — крижані гробарі мовчки тягли за собою.

Упалося на коліна між тими вогнями, головою до ями, де зібралася чорна вода, закриваючи дно. Багаття палали на купах вибраної знизу землі, стирчали там іще з-за диму й іскор держаки лопат, встромлених у твердий ґрунт.

Вони дивилися. Не мусилося очей підводити й зазирати в їхні обличчя, рум’яні від близького жару: бачилося усе досконало в голові. Як вони витріщаються на людину, котра стоїть навколішки, труситься між морозом і теплом, в лахмітті з трупів, огидному, надто великому й замалому, з макітрою, вкритою фіолетовими синцями й у грязюку втиснутою, як хрипко дихає той Син Мороза, — що їм такий Син Мороза може сказати, щоби вони від заповідей віри крижаної бодай на мить відвернулися, якою брехнею їх ця карикатура на єдиноістину святу наверне?

Під холодним черепом беззвучний, і в гортані замерзлій чутний, ріс на струні тремкої мокроти один жалюгідний протяжний стогін.

— З холоду в холод людина народжується, у холод відходить, холодний Бог, із холоду в холод, — завів басом сивобородий мужик, замашисто хрестячись і цілуючи крижлізний медальйон.

— З холоду в холод!

— Людей у лихоманці —

— Заморозить!

— Похоті палкі —

— Заморозить!

— Гріхи вогнисті —

— Заморозить!

— Кров гарячу —

— Заморозить!

— Душі розгарячковані —

— Заморозить!

— Вогні пекельні —

— Заморозить!

— Світ у полум’ї —

— Заморозить!

— Житіє попелисте —

— Заморозить!

— Слово Мартина!

— Слово! Помилуй, Христе Боже наш, Христе Спасителю наш, Криги чекаємо, Кригою живемо, в Кригу віримо, в Кригу йдемо.

— Амінь.

— Бачите, брати,