Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
— Він.
— Сказали нам отці: оцей знаряддя зла розтальницького, оцей їде родителя свого на згубу лютих навернути, за дорученням міністерства ворогів Криги, за намовою дворян, котрі батьківщину ненавидять і запроданців підлих. Так?
— Так. Так. Так.
— Ось зло перед нами: кров пролити цього чоловіка безборонного. Та брат Єрофєй каже: перш ніж узяти його на наше сумління, віддати слід на випробування Мартинове, як у пророцтвах записано: заморожений у землі святій, тринадцятого дня Криги встане живий, із землі вийнятий. Але чому це брат Єрофей про оце випробування могилою просив? Якого він тут об’явлення чекає? Га?
Піднеслося очі. Вони дивилися на мартинівця, який стояв збоку зліва, біля верхнього краю поздовжньої ями. Впізналося його завдяки криво зашитій рубашке й давніх відмороженнях, завдяки червоній рані на скроні й щоці, оку, опухлому від уламків розбитого інтерферографа.
І все стало ясно й очевидно: що так хутко знайшли у випадково обраному готелі, навіть у гостьову книгу під прізвищем іще не вписаного, що упізнали — отой харцизяка із бурулькою, отой не сповна розуму мужик зі Старої Зими, не втік наосліп у сніговицю, ні, а пробрався в експрес до Іркутська, сховався десь у потязі, й очей не спускав, стежив від самого двірця, або спіймав потім Клячка й видушив із нього адресу, а відтак до «Дідькової Руки» прокрався, побратимів своїх уночі привівши, братів-гробарів із санами поховальними, із труною приготованою — янгол зі сну, він підвівся, він упізнав: «Бенедикт Філіповіч Ґерославський». Усе стало ясно й очевидно — окрім того одного: що сáме сказала йому на пероні Зими панна Муклянович.
— По-іншому слово петербурзьке бринить на землі Криги, — сказав харцизяка, глипаючи понад вогнем єдиним живим оком. — Добре знаєте, не раз так бувало.
— Що скажеш, брате Єрофєю? — спитав сивобородий. — Маємо його в мерзлоту закопати?
— Нехай він скаже! — закричав одноокий мартинівець, вказуючи крізь дим випростаною рукою.
Підвелося з колін. Смикнулося за рукав смугастого піджака, перекрутилося галстук, переступилося на глинястому краю могили з хворої ноги на здорову, обидві в занадто мале взуття втиснуті.
— Бенедикт… — не почули; відкашлялося й повторилося голосніше: — Бенедикт Філіповіч Ґерославський, так.
Стиснулося кулаки, щоб зупинити тремтіння. Як від ляскання батога, хвиля збудження мусить зійти з людини в якомусь пункті, розрядитися на кінцях її членів.
У цю мить пригадалася сцена біля ніг княгині Блуцької, у камінній залі люксу, отой вибух.
— А робіть, що вам веліли! — крикнулося з відчаєм у цвинтарну ніч. — Мені це байдуже! Хр! І ваш Мартин! І ваш Бог! Плювати мені!
І захлинулося, прагнучи справді сплюнути, але кашляючи далі, з розмаху мало не полетілося сторчголовою у мокру могилу, зігнувшись навпіл.
Вони не поворушилися, нічого не сказали. Лише дехто подивився на Єрофєя. Єрофєй стояв і чекав.
— Мій батько, — сказалося за мить, уже спокійніше, погляд від них відвівши, — є якимось вибриком Криги, я не знаю мого батька, у мене немає батька. А тепер маю намір: розморозити його, забрати звідси, подалі від лютих. Не Крига, не політика, Історія, релігія, не Росія, не справи божеські й імператорські. Батько. Й тільки. Усе. Вже. — Поглянулося скоса на викопану могилу. — Мені туди спуститися? Засиплете мене живцем? — Шморгнулося носом. — Холерний Мартин. Зі страху. Кгр. Ну то що? Спускатися? Га? Вже, стрибаю, будь ласка.
Такий словесний потік міг тривати ще довго, але ось насамперед сивобородий старий, а потім наступні мартинівці — повернулися, відступили, розійшлися в імлистий досвітній морок. Дивилося схвильовано їм услід, схрестивши руки на грудях, хухаючи в піднятий комір трупового піджака. Вони навіть не озирнулися. Залишили лопати й вогнища — аж поки не вигорять.
Останнім залишився одноокий Єрофєй, який мало не став убивцею у Зимі. Дивилося на нього тупо, а з уст тремтячих сипалися каскадою жалібні зойки:
— Ну що, ну що, що це мало бути, настрашити, так, настрашити, забава така, чи як, щоб умер від самого жаху, га, кгр, танцюючи над могилою, про це йшлося, ніч, викрадений, цвинтар, із труни ще, щоб уже серце лускало, й поглянь, яма викопана, до ями підеш, настрашити, так, настрашити?!
Єрофєй похитав головою.
— То як?! — вереснулося, мало не скочивши до нього через оте синє полум’я. — То що?! Нібито пару слів — і вистачить? Що я, ідіот?! — дерлося. — Про що тут ідеться! Не про це ж, урешті! Я міг будь-що! Що це за театр! А якби я! Те, се, нажаханий. Дурість! Бо я сказав, — буцімто правду?! Буцімто правду?! Адже ви не тому відпустили! Чому?!
На що Єрофєй тільки притулив до грудей стиснутий кулак й оте єдине слово сказав тихо, рішуче:
— Замерзло.
Згодом, згодом, згодом… Сиділося у вітальні «Дідькової Руки» під оправленою у згущене мороскло світлиною Алістера Кроулі й пилося гарячий чай, коли за вікнами літнє Сонце сходило понад іркутською імлою. Заспаний ґарсон приніс завтрак. На вулиці дзеленчали перші сани, починався міський рух в Уйському районі, субота, 26/13 липня 1924 року, Місто Криги прокидається до роботи, із Зимного Ніколаєвська повертається додому із нічної зміни пролетаріат крижліза й тунґетиту. На столику із шахівницею, на якій стояли фіґурки незавершеної партії Кроулі, хтось поклав попільничку із непогашеною цигаркою. Постало враження, наче англієць ледве відійшов від столика, зараз повернеться і докурить її. Намагалося їсти, але більше часу займало прочищення носа й відкашлювання мокроти. Трусилися руки, підстрибували стопи, шарпані спазмами промерзлих м’язів. Мусилося піднятися спершу нагору до покою і, переодягнувшись, забралося також ціпок із дельфіном: на ліву ногу вже майже годі було стати. Попри те, що більшу частину шляху з Єрусалимського пагорба на західний берег Анґари — Ланінською і попід гігантською Тріумфальною Брамою, що височіє над Московським Трактом, — відбулося на санах Єрофєя, але знову опухле коліно відмовлялося слухатися, ба, відмовлялася слухатися уся потовчена кінцівка. Оте тремтіння, яке почалося ще в труні, все ніяк не могло до решти припинитися: як не дрож, то нервовий тік, як не
