Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
1912 року, у Році Лютих, Крига вгризається в Європу, й в умовах хаосу й голоду, зумовлених заморожуванням посівів, в умовах щойно розпочатої другої війни з Японією, знову піднімаються революційні, анархістські й національно-визвольні рухи; а в Іркутську — в Іркутську виростають гути й студниці, заводи й підприємства нових технологій, сюди з усього світу стікаються капітали й люди, які шукають роботу чи іншу нагоду для заробітку. Іркутськ, однак, має і власну революційну традицію. Тут оселилися на засланні багато декабристів і петрашевців, впливаючи на його міщанську культуру. Бунт і непокірна власти думка народжується тут частіше й легше. У 1883 році провідник іркутських народників публічно надавав ляпасів генерал-губернаторові Анучіну; відтоді байкальські губернатори уникають виступів перед людом. Від 1890 року діяв в Іркутську комітет Російської соціал-демократичної робітничої партії. Ще 1902 року Фелікс Едмундовіч Дзержинський організовує на винокурнях Алєксандровська бунт примусових робітників. А 1905-го, під час Першої революції, страйки й демонстрації робітників і службовців стають такими потужними, що до них приєднується також частина війська й козаків, звабивши навіть самого начальника гарнізону. (Згодом охранка арештує усю місцеву РСДРП). Під час Другої революції швидко виникає думка передати Зимний Ніколаєвськ під владу робітничих советов; збирачі тунґетиту й шукачі мамутів об’єднуються у спілки й кооперативи. У відповідь на це, 1913 року, на підставі царського указу, виданого за напучуванням Столипіна, Алєксандр Алєксандровіч Побєдоносцев (зрештою, кревний знаменитого Константіна Побєдоносцева, обер-прокурора Священного Синоду Російської Православної Церкви й вихователя Імператора) створив Сибирское Хладо-Железопромышленное Товарищество, яке відтепер контролює торгівлю сировиною Криги й продукцією кріотехнологій. De facto саме Сибирьхожету належить влада в місті, бо, хоча міським головою Іркутська понад двадцять років залишається поляк Болєслав Шостакевіч, а іркутським генерал-губернаторством керує Тімофєй Шульц, до того ж ще й підтриманий царем у тому кріслі ґрафським титулом і почесним подвійним додатком до прізвища, проте ніколи не траплялося так, щоб вони у якійсь істотній справі розсудили проти волі Побєдоносцева. Не лише Зимний Ніколаєвськ, але й сам Іркутськ, відбудований після пожежі, поставали за планом і згідно з інтересами Сибирьхожета. Іркутськ — це Місто Криги, Місто Крижліза, й це кидається у вічі з першого погляду на нього.
Транссибірський експрес вкотився під дахи залів Двірця Муравйова уранці двадцять п’ятого липня. Дивлячись крізь вікно з коридору купейного вагона, не зауважувалося будівлі узагалі, — там, попереду, над колійною плутаниною, ширяла промениста fata morgana, калейдоскопічний клубок сонць, веселок, вогнів, янгольських сяйв. Щойно тоді, коли потяг зупинився посередині й побачилося залу зсередини, в голові постав óбраз будівлі. Так представлявся приїжджим гостям Іркутськ. Отож, увесь Двірець Муравйова стояв на тонких, немов павучі ніжки, крижлізних опорах, а порожнини в стінах і стелі цього крижлізного скелету заповнювали гігантські мороскляні тахлі шиб. Проштовхуючись разом із іншими пасажирами купейного до затканих скупченнями багажу дверей вагона, з цікавістю визиралося крізь затуманені шиби, ховаючи водночас обличчя за потрійним коміром грубого баранячого кожуха, щоби аґент, шпион або інший донощик, поставлений на платформі чатувати на Сина Мороза, випадково не зауважив і не упізнав обличчя у вікні. Випадково, а радше якимось дивом, таки, урешті-решт, зробилося усе, щоб уникнути упізнання — на що дозволяла правда. А вона тепер була найкращим захистом: не дорогі хутра, не персні й парфуми, не єдвабні краватки оповідали правду про Бенедикта Ґерославського: зрештою, таких елеґантів, багатіїв й аристократів із люкса, найменше, й саме вони привертають до себе найбільшу увагу. Зійти на землю Криги мусить той і такий само Бенедикт, який ходив вулицями Варшави: принаймні не оманливе втілення того Бенедикта. Отож — простий важкий кожух, який купилося тут у вірменина, продавши йому зі збитком нову хутряну шубу й шикарне пальто; отож торби рядняні й незугарні клунки замість скринь і шкіряних сакв; отож писок потовчений, зарослий щетиною, темний, а не гладеньке личко петербурзького красунчика. Навіть серед пасажирів другого класу виглядалося не найкраще. Але — хто знає, може царські люди й мартинівці отримали тут реальний опис особи, ще варшавський? На поголений череп було глибоко насунуто шапку. Ще пітнілося у натовпі, в задушливій юрмі в коридорі останнього купейного вагона, хоча вже кожен видих тужавів у повітрі в густу імлу, й мороз, гострий, наче уламок дзеркала, різав горло, — але зіскочивши на каміння перону й вирушивши із багажем до ґотичних арок двірцевих воріт, одразу ж затрусилося від холоду під кожухом, светрами й спіднім. Великі термометричні годинники із мідними дисками й спиртовими вимірниками (ртуть замерзає у Країні Криги) показували двадцять два градуси нижче нуля за Цельсієм. Годинники висіли обабіч крижлізного тимпану, під яким і протікав струмінь подорожніх. Опріч головного перону, де зупинялися ешелони Транссибу й Зимної Північної, під мороскляним дахом було ще два пасажирські перони. Таки правду кажуть — думалося, то тягнучи клунки, то зупиняючись, щоб перевести дух в арктичному повітрі, а тоді, покашлюючи, витріщалося на архітектуру двірцевих залів, як звичайний сибірський селюк. Правду кажуть — Іркутськ є столицею Сибіру. Російське крижлізне art nouveau надало дахам форми трьох великих листків, згорнутих біля землі майже прямовисно, а вгорі, високо над потягами, вони перекривалися навзаєм, наче луски. Ота гладка похилість й уся скісна форма — здогадувалося — були запроектовані, щоби сніг легко з них осувався, і крига не накопичувалася на тафлях мороскла, дозволяючи споглядати крізь чіткі призми веселок небо, дозволяючи сонцю зазирати усередину залів. А проте, однаково хтось мусив, напевно, видряпуватися туди по крижлізних колонах, сформованих на кшталт стебел і жилок того листя, хтось мусив топтати робітничими чоботиськами янгольські палаци, лупаючи кайлом мерзлоту, що поступово вкривала незнищенне, не тріскаюче мороскло, — піднебесні чистильники, пролетаріат лопати й веселки… Мені знову ухопилося за торби й клунки. Певно, якби не той рядняний кожух, уже б підбіг якийсь носильщик. Покликати? Махнути рукою? Слід хіба з гармати вгатити, щоб вони
