Путівник по Галактиці для космотуристів - Дуглас Адамс

Біля катера підстрибувала на хвилях і мінилась у сонячних променях прозора сфера, що мала футів двадцять у діаметрі. Всередині неї плавала напівкругла канапа, оббита яскраво-зеленою шкірою. Чим швидше оберталась сфера, тим нерухомішою здавалася канапа.

Усе це теж було зроблено для більшого ефекту.

Зафод перескочив у сферу й вмостився на канапі, закинувши ногу за ногу. Дві руки він опустив на бильця, третьою обтрусив коліна. Обидві його голови повернулись у різні боки, сяючи усмішками.

Раптом море під сферою скипіло, вода завирувала й піднесла її вгору на потужних струменях. Сфера стала перекидатись і швидко підніматись угору. Запрацював двигун, і сфера відірвалась від струменю, який упав униз з стометрової висоти.

А Зафод усміхався.

Над верхівкою скелі сфера пришвартувалась до похилого трапа, скотилась у заглиблення і завмерла.

Під бурхливі оплески Зафод Бібльброкс вийшов до народу. Жовтогарячий шарф вигравав на сонці. Прибув Президент Галактики.

Почекавши, поки вщухнуть оплески, він підняв руку.

– Привіт, – сказав він.

Кібер-павук, урядовий кур’єр, непомітно підібрався збоку з новим примірником урядової промови. Сторінки з третьої до сьомої старого примірника гойдались на хвилях, Милях у п’яти від острова. Перші дві сторінки врятував дамогранський вінценосний орел. Він використав їх для будівництва гнізда нової форми. Гніздо із пап’є-маше було влаштоване таким чином, щоб повністю виключити випадкове випадання пташеняти. Дамогранський вінценосний орел не хотів ризикувати потомством.

Зафод відштовхнув павука. Він не мав потреби в чужій промові.

– Привіт, – сказав він знову.

Тепер йому всміхалися всі. Або майже усі. Йому вдалося роздивитись серед цього юрмища людей Тріліан – дівчину, яку він нещодавно вивіз із однієї маловідомої планети. Від неї важко було відвести погляд – стрункий гуманоїд зі смаглявою гладкою шкірою й довгим хвилястим волоссям, повними червоними устами, кирпата та ще на додачу з бездонними карими очима. Червоний, ручного плетива легкий шарф і коротка шовкова сукня, що облягала стан, наводили на думку про її арабське походження. Але тут, звичайно, ніхто й не підозрював про існування якихось арабів. Тим паче, що вони припинили своє існування, У кожного вистачає своїх турбот, що їм до раси, котра б, навіть якби існувала, то на відстані п’ятисот тисяч світлових років від Дамограна. Тріліан не зараховувала себе до якоїсь певної національності. В усякому випадку, так вона сказала Зафоду. Вона супроводжувала його скрізь і говорила лише те, що думала.

– Привіт, лялечко! – гукнув він їй.

Тріліан знітилась і опустила долі очі. По тому – усміхнулась на відповідь. Але Зафод уже дивився в інший бік.

– Привіт, – гукнув він юрмі непевного вигляду карликів із преси. Вони стояли зовсім близько й благали Бога, щоб Зафод перестав говорити "привіт" і перейшов до урочистої промови. Він зумисне посміхнувся їм особисто, бо добре знав, який сенсаційний матеріал з’явиться у них за кілька хвилин.

Цієї миті камери переключились на інший об’єкт. Комусь із референтів, певно, набридло слухати одне й те саме. А може, він просто засмутився, що Президент знехтував такою блискуче складеною промовою. Як би там не було, цей "хтось" клацнув у кишені тумблером.

Величезних розмірів біле яйце чітко вирізнялось на тлі блакитного неба. Раптом шкаралупа тріснула посередині й розпалася, повільно опустившись на майданчик. Присутні знали, що так воно й мало бути. І все ж подих захоплення прокотився натовпом.

Під шкаралупою лежав 150-метровий, теж білий космічний корабель. Він був прекрасний, мов елегантний кед. У самій його середині, прихована від сторонніх очей, містилася непоказна золота скринька. У ній був схований найдосконаліший із усіх будь-коли створених у Галактиці пристроїв, через який цей корабель справедливо вважався унікальним.

– Здуріти можна, – Зафод, не відриваючись, дивився на "Золоте Серце". До його характеристики мало що можна було додати.

– Здуріти можна, – повторив Зафод, прекрасно знаючи, як це дратує пресу. Присутні, намилувавшись чудовим видовищем, повернулись у бік Президента. Він підморгнув Тріліан – вона єдина знала, що він хоче сказати, і вважала, що він безбожно хизується перед публікою.

– Корабель пречудовий, – сказав він. – Справді пречудовий. Він настільки вражає, так захоплює, що я, мабуть, не втримаюсь і поцуплю його.

От і вся президентська промова. Точнісінько до останнього слова. Глядачі розуміло розсміялися, журналісти полегшено заклацали своїми інфрадельтахвильовими передавачами. Президент усміхнувся. Його серце закалатало частіше, рука торкнулась у кишені мініатюрної паралізоматичної гранати.

На більше його терпіння не вистачило. Він закинув голову, по-звірячому рикнув і, жбурнувши гранату в натовп, кинувся навпростець через море раптово застиглих усмішок.

Розділ 5

Простетник Вогон Джелтц не вважався за красеня навіть серед вогонів. Над вузьким, як у свині, чолом здіймався великий куполовидний ніс. Його гумова шкіра брудно-зеленого кольору була дуже товста, що однаково важливо як для того, щоб витримати тиск води на глибинах до тисячі футів, так і для занять політикою.

Втім, це зовсім не означало, що він полюбляє плавати. Ні, щільний денний розклад не лишав часу для занять спортом. Зовні він майже не відрізнявся від перших вогонів, що мільярди років тому залишили одвічні болота Вогосфери. Важко дихаючи, вони вилізли на берег, підставивши під яскраві промені молодого Сонця свої потворні туші. І того далекого дня еволюція з відразою відвернулась від вогонів, викреслила їх із числа улюблених створінь. Більше вони не розвивались і за логікою речей мали вимерти.

Факт, що вони все ж вижили, і цим викликали повагу до своєї впертості. Еволюція? – говорили вони собі, – кому вона потрібна? Те, що відмовилась зробити природа, невдовзі зробили вони самі – видалили хірургічним методом найпомітніші анатомічні надлишки.

А тим часом природні сили планети Вогосфера посилено працювали над виправленням припущеної помилки. Але де поділися ті гарні смарагдові краби на довгих ногах? Вогони розбивали їх залізними довбнями, щоб дістатися до ніжного, соковитого м’яса. Куди зникли стрункі барвисті дерева, від одного погляду на які перехоплювало подих? Вогони спопелили їх на вогнищах, смажачи краб’яче м’ясо. А тендітні газелеподібні створіння з шовковою вовною і вологими очима! На них не можна було сідати верхи, бо їхні тендітні хребти відразу ламалися. А вогони, не зважаючи на це, сідали.

Життя на Вогосфері зачаїлось до кращих часів. А саме до тієї миті, поки вогони