Путівник по Галактиці для космотуристів - Дуглас Адамс

відкрили принципи пересування в космічному просторі. По тому протягом наступних кількох вогонських років усі вогони повністю перебазувались у Туманність Мегабрандиса – політичний центр Галактики, де вони захопили ключові посади в Галактичному уряді і тепер, власне, стали кістяком його апарату. Вони робили відчайдушні спроби стати освіченими, набути пристойних манер і здобути громадську повагу, але за рівнем інтелекту мало чим відрізнялись від своїх предків. Щорічно вони вивозили з рідної планети двадцять сім тисяч смарагдових крабів і влаштовували грандіозну пиятику з цього приводу, трощачи панцирі крабів залізними довбнями.

Простетник Вогон Джелтц – типовий представник своєї раси. Він, крім того, страшенний мерзотник, та ще й ненавидить космотуристів.

У надрах флагманського корабля Простетника Вогона Джелтца у маленькій каюті спалахнув сірник. Його запалив не вогон, а істота, яка чудово знала, чого можна чекати від вогонів. Тож не дивно, що ця істота поводилася дуже сторожко. Її звали Форд Префект.

Він роззирався навкруги, хоча при тремтливому полум’ї мало що можна було роздивитись – по стінах стрибали волохаті спотворені тіні. Принаймні поки що все було тихо. Форд подумки подякував дентразі. Дентразі – плем’я гурманів, що знаються на кухарстві, не вельми цивілізований, але приємний люд. Вогони нещодавно почали запрошувати їх куховарити на свої численні флотилії. Єдиною умовою принаймні було те, що дентразі не повинні стромляти носа не в свої справи.

Дентразі з радістю погоджувались. Вони любили гроші вогонів – одну із найстабільніших валют і ненавиділи їх самих. Найбільша їхня розвага була – довести вогона до люті. Форд знав про це і завдяки цьому не перетворився на хмаринку водню, озону й одноокису вуглецю.

Почувся стогін. Він запалив новий сірник і побачив на підлозі обриси людини, що ворушилася. Форд загасив сірника і намацав у кишені те, що шукав. Розірвав целофан, труснув кульок.

– З’їж арахісу, – сказав Форд Префект, стаючи навколішки. Артур Дент сіпнувся, застогнав і пробурмотів щось невиразне.

– Приймай, – Форд тицьнув кульок. – Хто вперше проходить крізь трансформатор матерії – втрачає багато солі й білку. Пиво повинно було пом’якшити неприємні відчуття.

– Ооххххх... – простогнав Артур. Він розплющив очі. – Темно.

– Еге ж, – погодився Форд Префект, – темно.

– Немає світла, – промимрив Артур Дент. – Темно.

Форд Префект ніяк не міг збагнути, чому люди мають звичку постійно констатувати очевидне. Наприклад, "сьогодні чудовий день!" або ж "як ти підріс", чи "люба, ти випала з восьмого поверху. Як ти себе почуваєш?" Щоб якось пояснити цю дивацьку поведінку, Форд навіть вигадав цілу теорію. Щоб голосовий апарат не заіржавів, люди повинні його тренувати. Але через кілька місяців глибоких роздумів і уважного спостереження довелось цю теорію відкинути, її місце посіла інша теорія, згідно якої виходило, що мозок включається в роботу лише паралельно з артикуляційним апаратом. Але й від неї довелось відмовитись. Загалом, люди йому подобались, хоча часом його охоплював відчай – вони так багато чого не знали!

– Так, – підтвердив Форд, – світла справді нема. – Він простягнув Артурові ще кілька горішків. – Як самопочуття?

– Ніби по мені промарширувала ціла рота. Форд замислився.

Справжнє ім’я Форда Префекта можна вимовити, тільки послуговуючись однією з мов Бетельгейзе. Щоправда, усі носії цієї мови загинули в результаті Великої Катастрофи падіння Хрунга (03758-й рік за Всегалактичним літочисленням). Бетельгейзе VII розлетілась на друзки, разом із нею зникла стародавня цивілізація Праксібетеля. Живим залишився лише батько форда. Він так ніколи й не зміг путньо пояснити причину свого чудодійного врятування. Уся катастрофа оповита глибокою таємницею: ніхто так і не дізнався, що таке Хрунг і чому він упав саме на Бетельгейзе VII. Батько Форда, прагнучи розсіяти всезагальну недовіру, перебрався на Бетельгейзе V. Там він став для Форда і за батька, і за дядька. У пам’ять про рідний народ він дав синові чи племінникові древнє праксибітельське ім’я [Форд так і не навчився вимовляти своє химерне ім’я, і батько врешті-решт помер від сорому. Ця страшна хвороба й досі існує у віддалених куточках Галактики. У школі Форда дражнили "Іксом", що на мові Бетельгейзе V дослівно означає: "Хлопчик, який не здатний до ладу пояснити, що таке Хрунг і чому він упав саме на Бетельгейзе VII". (Прим. авт.)].

– Якщо я запитаю, де ми, з біса, опинилися, – сказав Артур слабким голосом, – я пожалкую про це?

– Ми в безпечному місці, – відповів Форд і підвівся.

– Слава Богу.

– Зараз ми у комірчині одного із кораблів Будівельного Флоту вогонів.

– Боже, – мовив Артур, – ніколи не думав, що в простого слова "безпека" такий широкий спектр значень.

Форд запалив сірника: треба знайти вимикач. Кострубаті тіні знову застрибали по стінах. Артур підвівся, обмацуючи себе. Навколо виднілися якісь чудернацькі предмети, в носі крутило від якихось затхлих запахів, низьке рівне гудіння заважало зосередитись.

– Як ми тут опинились? – запитав Артур, щулячись.

– Нас погодились підкинути, – відповів Форд.

– Гарне пояснення, нічого сказати, – обурився Артур. – Наче ми просто стопнули вантажівку, з якої висунулась зелена потвора з блюдцями замість очей і сказала: "Привіт, хлопці, залазьте до кузова. Я підкину вас до Базингстоку".

– Все правильно, – мовив Форд, – якщо врахувати, що ми зупиняли вантажівку не рукою, а ось цим інфрахвильовим передавачем, а Базингсток у нашому випадку – околиця зірки Барнарда, що за шість світлових років від Землі.

– А потвора з очима-блюдцями?

– Вона й справді зелена.

– Чудово, – сказав Артур. – Коли я зможу повернутись додому?

– Ніколи, – Форд Префект знайшов вимикач. – Заплющ очі... Те, що вони потім побачили, вразило їх обох.

– Боже милостивий, – прошепотів Артур, – невже ми всередині літаючої тарілки?

Простетник Вогон Джелтц навалився тулубом зеленого кольору на консоль керування. Після знищення населених планет він нерідко почувався трохи роздратованим. Для заспокоєння совісті йому було просто необхідно на когось нагримати. Потрібен був привід. Він навіть кілька разів підстрибнув у капітанському кріслі, сподіваючись, що воно зламається і можна буде зігнати на ньому свою злість. Але крісло лише жалібно скрипіло.

– Геть звідси, – закричав він на радиста, який нечутно виник на порозі. Радист зник. Він навіть зрадів, що не зможе виконати неприємну місію. Щойно він