Путівник по Галактиці для космотуристів - Дуглас Адамс
Вогон здивовано підняв брову так, що вона затулила йому ніс, і це зробило його трохи менш огидним.
Такого повороту ніхто не чекав.
– Справді? – пробелькотів приголомшений вогон.
– Звичайно, – стверджував Артур, – окремі метафізичні образи, як на мене, дуже переконливі.
Форд поступово почав виходити із ступору, і мозок його вже працював над новим варіантом. Трохи фантазії – і їм пощастить виплутатися навіть із цього безвихідного становища.
– Продовжуйте... – вогон був улещений.
– О, так... еее... досить незвичайний розмір, – продовжував Артур, – сміливо контрастує з... еее.., – він затявся.
– ...контрастує з сюрреалізмом основної метафори, такої притаманної ...е.., – кинувся Форд на допомогу другові, але теж заплутався.
– ...гуманізмові...
– ...вогонізмові... – засичав Форд.
– О, так, даруйте, вогонізмові чуйній душі поета, – Артур відчув новий сплеск натхнення, – який пронизує увесь вірш, то затіняючи, то наголошуючи нюанси, піднімає їх до висот фундаментальної дихотомії, – він досяг вершини фрази, – від чого у слухача виникає глибоке і живе сприйняття... сприйняття... е... – натхнення раптом полишило його.
– ...того, чому присвячено вірш, – довершив Форд останній удар. – Добре спрацювали, старий, – прошепотів він убік.
Вогон пильно подивився на полонених. На мить його ница, расистська душа відтанула. Але лише на мить. Ні, подумав він, рішення міняти пізно.
– То ви хочете сказати, – мовив він голосом, подібним до рипіння нейлонової сорочки, яку кицька дере пазурями, – ви хочете сказати, що я пишу вірші лише тому, що в глибині свого безжалісного і ницього єства прагну любові?
– Справді так, – Форд стримав нервовий усміх, – хіба не всі ми десь у глибині... е...
Вогон підстрибнув.
– Помиляєтесь, панове, – закричав він. – Я пишу вірші саме для того, щоб позбавити любові своє безжалісне і нице єство. А зараз я вас викину за борт. Варта! Відвести цих волоцюг до шлюзу № 3 і викинути геть.
– Що? – не повірив своїм вухам Форд.
Молодий вартовий з гору заввишки виник позаду і одним помахом руки вихопив їх із крісел.
– Але ви не посмієте викинути нас у відкритий космос, – закричав Форд. – Ми пишемо книжку.
– Опиратися марно! – гаркнув вартовий. Це була перша фраза, якої він навчився, коли вступив до лав сторожового корпусу вогонів.
Капітан споглядав усе подальше з підкресленою байдужістю. Артур у відчаї озирався довкола, шукаючи підтримки.
– Я не можу зараз помирати! – заволав він. – У мене болить голова. Не можу ж я з’явитися на небесах із головним болем. Я не матиму ніякого задоволення!
Вартовий міцно тримав величезними ручищами полонених, що пручалися. Він поклав низький уклін капітанській спині і попрямував із рубки. Грюкнули сталеві двері. Капітан лишився сам. Він щось бубонів собі під ніс, вдоволено поплескуючи зошит із віршами.
– Хм.. контрастує з сюрреалізмом основної метафори.., – на мить він замислився, тоді вуста його розплилися в зловісній усмішці. – Треба було з них ще познущатись перед смертю.
Звуки відчайдушного опору двох гуманоїдів, затиснутих під гумовими вогонськими пахвами, відлунювали у сталевому коридорі.
– Хай тобі біс! – простогнав скручений Артур. – Відпусти мене, звірюко! Вартовий незворушно прямував далі.
– Не бійся, – прохрипів Форд, – я зараз щось придумаю, – але його тон не обнадіював.
– Опиратися марно! – гаркнув про всяк випадок вартовий.
– І помовч краще, – видушив із себе Форд. – Хіба можна продуктивно мислити, коли ти варнякаєш чорті-що?
– Боже, – простогнав Артур, – хотів би я подивитись на тебе, якби сьогодні знищили твою планету. Я планував провести цей день зовсім інакше. Спочатку – почитати в ліжку, потім – розчесати собаку. Зараз лише чотири години, а мене вже хочуть викинути з НЛО, та ще за шість світлових років від решток Землі, – він захрипів, бо вогон затис його сильніше.
– Гаразд, гаразд, – заспокоював Форд, – без паніки!
– Хто тут балакає про паніку? – обурився Артур. – Знаю, що ти скажеш – не треба нудити світом. Усе влаштується. Треба звикнути до обставин.
– Замовкни, Артур, ти впадаєш у істерику! – Форд спробував зосередитись, але цієї миті вогон гаркнув знову:
– Чинити опір марно!
– І ти теж замовкни! – відрізав Форд.
– Чинити опір марно!
– Слухай, друже, спочинь, – сказав Форд. Він вигнувся, щоб зазирнути в очі своєму катові. У голові йому сяйнула думка.
– Ти маєш від цього задоволення? – запитав він раптом. Вогон закляк на місці з ідіотським виразом на обличчі.
– Задоволення? – прогудів він. – У якому розумінні?
– У тому розумінні, – пояснив Форд, – чи тобі це подобається? Горлати, марширувати, викидати людей з кораблів...
Вогон утупився у низьку сталеву стелю, волохаті брови його майже повністю зійшлися, відбиваючи напружену роботу мозку. Він роззявив рота.
– Живеться мені непогано, – вимовив він зрештою.
– Та вже ж, – погодився Форд.
– Форде, що ти замислив? – запитав пошепки Артур.
– Нічого, просто проводжу соціологічне дослідження, – відказав той. – Тож живеться тобі непогано. Далі? – поновив він перервану розмову.
Вогон подивився на нього згори униз. Думки неквапно текли по його нечисленних звивинах.
– Так, – повторив він. – Але часом буває, я почуваюсь паскудно. Хоча... – він замислився, і як наслідок знову почав вивчати стелю, – хоча горлати мені подобається. – Він наповнив повітрям легені й гаркнув: – Чинити опір мар...
– Ну, звичайно, це ми вже чули, – поспішив зупинити його Форд. – Гарно ж це у тебе виходить! Але якщо частіше тобі паскудно, – Форд говорив навмисне повільно – щоб усі слова досягли мети, – заради чого ти так чиниш? Заради дівчини? Заради служби? Заради чоловічого самоствердження? Чи, може, ти вважаєш, що нудотній щоденній рутині немає кращої альтернативи?
Артур переводив погляд з одного обличчя на інше. Він нічого не розумів.
– Е.., – промимрив вартовий, – е... е... не знаю. Я думаю... мені
