Вічний рух - Олександр Миколайович Левченко
О, небеса, безліч разів подумки я бував у цьому домі, сидів так близько від своєї коханої і вів з нею чудові бесіди — щирі та довірливі! Щоправда, там, у мріях, мої долоні лягали не лише на власні коліна, а губи не лише торкалися горнятка з кавою, але хіба ж не прекрасніша найскромніша дійсність від самих розкішних фантазій! Я розповідав Леанці про моє життя після закінчення школи, про те, як нечекано потрапив до Контактної експедиції і чим займаюсь тепер, далеко-далеко від Кліо, на Межі. Вона захоплено слухала, як я з дещо награним невдоволенням описував свою зовсім не романтичну роботу, скаржився на Чужаків, на їх небажання іти на прямий контакт, на сміховинну обережність власного керівництва. А моя душа буяла щастям. Потім розповідала Леанка. І здавалося, що це триватиме вічно. Холодна хвиля буденності хлюпнула лише тоді, коли Леанка запитала про особисте життя.
— На жаль, нічим не можу тебе втішити, Леа, — у мене все по-старому, — сумно посміхнувся я. Ну дійсно, не стану ж розповідати їй про свої короткочасні захоплення, котрі завжди закінчувались однаковим розчаруванням, чи про настирливі домагання нашого експедиційного біолога, хоча взагалі й симпатичної жіночки, але надто вже якоїсь прагматичної та відвертої. І тому я не знайшов кращого виходу, як перевести розмову на інше: — Розкажи мені краще про себе…
— Що поробляє зараз Мартін?
Обличчя Леанки повільно змінило свій безтурботно-усміхнений вираз на ледь сердитий.
— Уяви собі, я знаю про це стільки ж, як і ти, — відповіла вона доволі сухо і заходилась підправляти розкішний букет квітів на столику. — Та й ніскільки тим не цікавлюсь, — додала по хвилі і, кинувши на мене швидкий погляд, відкрила нарешті головне:
— Ми вже кілька місяців не живемо разом…
Це було новиною, причому настільки несподіваною та неоднозначною, що я навіть не знав, як на неї реагувати. З одного боку, Мартін — мій давній товариш і його сімейні негаразди не могли зовсім не торкатись мене, але, з іншого… Як би я хотів знати, що саме трапилось і наскільки це серйозно, однак замість того, щоб розпитати Леанку, лише винувато пробурмотів:
— Даруй мені, Леа, я не знав… Сподіваюсь, усе владнається, — і, відчуваючи, що час уже йти, неохоче підвівся. — Спасибі за каву…
Леанка мене не затримувала, однак, провівши до виходу, несподівано схопила за руку і промовила:
— Артемчику, ти навіть не уявляєш, яка я зараз самотня… Батьки поїхали відпочивати до Узбережжя, сестра полетіла на Плутон… Пообіцяй, що хоч інколи будеш навідуватись…
Ніколи ще мені не доводилось бачити Леанку, завжди веселу та впевнену в собі, у такому стані. Моє серце ледь не розривалось від довго тамованих любові та ніжності, і небагато бракувало до того, щоб втратити самовладання, вкрити поцілунками ці чудові руки з тонкими ніжними пальчиками і вилити все, що наскладалося в душі за довгі-предовгі роки безнадійного кохання. Однак я подолав хвилинну слабкість, глибоко вдихнув і доволі рівним голосом відказав:
— Про що мова, Леанко! Будь моя воля, я взагалі приходив би щодня!
Вона вдячно усміхнулась, ледь помітно стиснула мені долоню, і я залишив її дім, сповнений думками про неможливе щастя.
Помаранчевий Феб весело поглядав з небесних висот на астронавігатора Контактної експедиції, котрий ішов, не маючи навіть віри до всього, що сталося. Довгі роки я переконував себе, що мої почуття до Леанки безнадійні, що їх потрібно якомога швидше позбутися, але ось Доля послала слабкі, невиразні натяки на краще, і серце вже готове сприймати їх як очевидні та незаперечні свідчення! Однак не встигав я ще хоч трохи насолодитись рожевими мріями про майбутнє щастя, як душа заповнювалась палючим соромом від усвідомлення ницості сподівань, побудованих на руїнах чужого почуття. Ех, Мартіне, Мартіне! Думки вже починали метатись у пошуках якихось виправдань, як нова крижана хвиля обдавала мене з ніг до голови: а чому це ти переконаний, що саме Леанка охолола до свого чоловіка? А якщо все навпаки, і ти потрібен їй лише для того, щоб утерти сльози і вислухати гіркі слова про нещасливе жіноче кохання? Від таких думок я починав скреготіти зубами та до болю стискати кулаки, але це були ще не всі можливі варіанти. Звичайно, те, що сталося між ними, могло виявитись лише прикрим непорозумінням двох людей, котрі створені одне для одного. І коли я остаточно втрачав останню надію, хтось наче нашіптував мені на вухо: а ти згадай, згадай, як вона дивилась на тебе, як стискала руку, як близько нахилялась і як просила зустрічі! І все починалося спочатку…
З мішаниною таких думок у голові я вийшов до собору пресвятої Діви Марії. Мимохідь пожалкувавши, що я невіруючий і тому не можу попросити у богородиці зіслати просвітлення на розум і душу, почув із-за величних стін храму розладнаний хор незрозумілих викриків. Заінтригований почутим, я швидко обігнув собор і підійшов до невеличкого гурту юнаків та дівчат, котрі зібрались перед адміністративним будинком духовного управління і не зовсім злагоджено скандували: «Найсвятіший отець — Іуда!». Звідусіль до демонстрантів підходили цікаві прохожі. Один із скандуючих, вирішивши, що глядачів зібралося достатньо, з силою підкинув угору невеличкий предмет, і той раптом зашипів, підстрибнув іще вище і розпався хмаркою пилу, з якого поступово склалося слово «Геть!». Учасники акції радісно загули і вже зовсім врізнобій загукали «Геть, геть!», «Виходь, боягузе!», що, однак, викликало лише осудливі репліки більшості глядачів та недоброзичливі погляди кількох полісменів, котрі стояли неподалік.
Анітрохи не розуміючи суті того, що тут відбувалося, я вирішив довідатись про це від самих демонстрантів і підійшов до гурту впритул, на ходу розмірковуючи, до кого краще звернутися: до молодика із суворим обличчям чи до симпатичної русявої дівчини, які стояли найближче від мене. Однак ця проблема так і залишилась нерозв’язаною, бо розпалена подіями русявка несподівано вихопила щось із рук сусіда і з криком «Ось тобі, негіднику!» жбурнула це в будинок. На щастя, докинути не змогла.
Це вже виходило за межі дозволеного, і один із полісменів, підійшовши до дівчини, процідив: «Ведіть себе пристойно,
