Вічний рух - Олександр Миколайович Левченко
— Мамо, — дар мови знову повернувся до мене, — це я… А кібер не признає…
— Артемчику, синочку, — голос її здригнувся, — ти…
На міському кладовищі тихо шуміли дерева, акуратно підрізані кущі підкреслювали строгу прямолінійність доріжок, а довкола вигравало барвами море живих квітів. Все тут настільки відрізнялося від своїх аналогів на земних цвинтарях, зусібіч стиснутих перенаселеним і надраціональним навколишнім світом, що це місце будь-який землянин міг би назвати навіть красивим, якби лише не сувора печать смерті на кожному клаптику території. Адже як і сто, і тисячу, і десять тисяч років тому, так і тепер людське життя є лише невеличким відрізком на химерній координатній площині Часу, з двома невблаганними точками.
З того дня, як у безглуздій катастрофі загинув мій батько, я почав думати про смерть. Не постійно, звісна річ, просто раніше для мене цієї проблеми не існувало взагалі, а ось тепер час від часу я замислююсь над тим, що встиг зробити у своєму житті, і кожен раз мушу самокритично визнати: практично нічого. Ну, справді, не назвеш же участь у Контактній експедиції якоюсь власною заслугою. Але тоді з темних глибин душі виповзає по-справжньому святотатська думка: а чому ж уся планета, та й не тільки вона одна, шанобливо схиляється перед пам’яттю Прабатьків — учасників Першої експедиції на Кліо? Жорстока Доля змусила їх стати засновниками хоча й недовговічної, але яскравої Кліотійської цивілізації, та що екстраординарного зробили вони самі? Понад те, що просто боролись за своє життя?
Так, всі ці люди — незвичайні, кожен з них став героєм саме тоді, коли погодився взяти участь в експедиції. Чи ж думали ці люди про якусь власну цивілізацію, коли, витративши майже всю енергію на адресований Землі сигнал порятунку, в очікуванні жаданої допомоги будували перше тимчасове поселення. Не заперечую, важко уявити собі їх потрясіння, коли корабель Другої експедиції, який з’явився в околицях Феба через п’ятнадцять років і з яким вже було встановлено зв’язок, раптово вибухнув від зіткнення з метеоритом. Але чи має щось спільне з героїзмом те, що через кілька днів населення Кліо враз поменшало на півсотні чоловік? Імена всіх цих людей викарбувані на стелі, що стоїть у центрі кліотійської столиці, а ось про цих, хто летів їм на порятунок, можна довідатись лише спеціально поцікавившись…
Впорядкувавши невеличкого квітничка і посидівши мовчки біля могили батька, ми з матір’ю неквапливо попрямували до виходу. Ех, тату, ну чому все сталося саме так, дико, нелогічно і незрозуміло? Адже ти був чудовим водієм, і ніхто з твоїх знайомих не повірив офіційній версії, згідно з якою ти не зміг виплутатись із банальної ситуації, котра під силу навіть початківцю. Слідство не дало достатньо обґрунтованої відповіді на головне запитання, і привид чиєїсь злочинної волі, що завис над нами тоді, так і не розвіявся дотепер. Мама розповідала, що в останній рік ти став якимось похмурим, неуважним і навіть дратівливим, і це ще один аргумент не на користь офіційної версії. Але кому, кому знадобилась твоя смерть? Мені часом здається, що якби я був тоді поруч з тобою, все могло повернутися зовсім інакше.
Вийшовши за старовинні ворота кладовища, ми одразу ж повернули до левікара, який знудьговано висів над вузеньким металевим рельсом в очікуванні пасажирів. Після тієї катастрофи мати стала панічно боятись аеромобілів, і я в її присутності теж намагаюсь триматися подалі від них. Отож, ми сіли до невеличкої комфортабельної кабінки і після кількох хвилин стрімкого лету вийшли у центрі міста. Похмурі думки встигли полишити нас обох, і мама, посміхнувшись мені на прощання, подалась кудись у своїх справах, а я потихеньку побрів давно не ходженими рідними вулицями.
Присягаюсь, у мене зовсім не було скільки-небудь чітких намірів, і лише тоді, коли серце чомусь прискорено закалатало, я зрозумів, що ноги самі ведуть по добре знайомому, сотні разів пройденому маршруту. Ще не так давно в будь-яку погоду, навіть радіючи легенькому дощику чи снігу, я повільно прогулювався, прикриваючись сутінками, повз цей будиночок. Тисячі разів я забороняв собі сюди приходити, але знову… щось непідвладне часу веде мене по незабутому шляху. У якійсь давній-предавній, ще паперовій книзі я прочитав чудові слова: «Старе кохання не іржавіє», і з тих пір прикриваю мудрістю предків свої ганебні вчинки.
Однак сьогодні я не дотримався основної умови — вирушити на цю прогулянку лише при настанні сутінок, і моя недбалість обернулась несподіванкою. Не встиг я подолати й чверті небезпечної відстані, як із будинку вийшла молода жінка, ступила кілька кроків униз по східцях і завмерла. Мої ноги враз стали ватяними, обличчя запалало вогнем, серце шалено закалатало в грудях, і, хоча я йі не повернув голови і продовжував іти, дивлячись прямо перед собою, щось усередині безпомилково відчуло, зрозуміло і заволало: це — вона, Вона!!!
— Артеме, Артеме! — почув я той далекий милий голос і відразу ж зупинився, неначе врісши у землю. Повернувся усім тілом, як зіпсований механічний робот і лише тоді зважився поглянути на підбігаючу до мене Леанку. На коротку мить в голові майнула думка, що зараз вона розкриє свої обійми, однак вона лише схопила мої зап’ястя, міцно стиснувши їх і тут же відпустила.
— Хей, Леа! — Я щосили намагався надати голосу невимушеності, але він звучав, як скрип старого гілля під натиском вітру, а слова застрявали в горлі шорсткими кам’яними брилами. — Я очам своїм не вірю!
— Невже я так постаріла, Артемчику? — засміялась вона.
— Що ти, Леа! — вигукнув я, подумки круто лайнувши себе за незграбність. — Просто ніяк не гадав зустріти тебе саме тут!
Леанка на мить спохмурніла, але відразу ж залилась веселим сміхом.
— Та про всяк випадок вирішив остаточно пересвідчитись, — вона лукаво примружила око, і я враз відчув себе школярем, з рук якого вихопили потаємну компрометуючу записку.
Мабуть Леанка зрозуміла, що припустилась невеличкої нетактовності, тому ледь зашарілась і схопила мене за руку.
— Чого ж ми стоїмо, Артеме? Заходь у гості, вдома
