Вічний рух - Олександр Миколайович Левченко
— Гей, приятелю, — сказав я полісмену, — тримав би руки при собі, вони можуть іще знадобитися.
Той повернувся до мене, окинув з ніг до голови поглядом, у якому читалась суміш подиву та легкої зневаги, і, криво посміхнувшись, запитав:
— Ти гадаєш, моїм рукам щось загрожує?
— Так, — напружено посміхнувся я у відповідь, — їх можуть пообривати…
Серед демонстрантів та по юрбі цікавих прокотився легкий смішок. Дивно, до чого ж люди люблять потішатися над охоронцями свого власного спокою! Полісмен змінився на обличчі, повільно рушив до мене і раптом блискавично нахилився вперед та викинув праву руку, маючи на меті схопити моє плече та смикнути до себе. Проте я був готовий до такого повороту подій, а космофлотської підготовки цілком вистачило для того, щоб ухилитися та ще й непомітно підштовхнути нападника, і він цілком несподівано для себе, під схвальні вигуки присутніх, опинився на землі. Для співробітника поліції, звісно, це — нечувана ганьба, і тому я не дуже здивувався, коли він, забувши про всі права та обов’язки, просто зі своєї незручної позиції кинувся до мене. І хоча я відбив перший удар, одразу ж зрозумів, що переоцінив власні можливості. Свідомість напружилась в очікуванні потужного удару, однак несподівано замість нього я відчув лише короткий слабкий дотик! Наче блискавка, пронизала мене думка, що це все імітація, що хлопець вчасно схаменувся, але й вона виявилась запізнілою, бо мій кулак вже торкнувся його підборіддя, і тільки на мить я поглянув у очі, де застиг неймовірний подив.
Периферійним зором я встиг помітити, як поспішають на підмогу своєму надто самовпевненому колезі решта охоронців порядку, але мене тут же підхопили під руки і потягли за собою двоє молодиків із числа демонстрантів, а ті, що залишились, прикрили нам шлях до відступу. Проскочивши через якусь коротку вуличку на проспект, ми швидко дістались до мікроавтобуса, що стояв на паркувальному майданчику. Мої супутники (декілька хлопців та все та ж русявка) нервували, явно побоюючись погоні. Нарешті машина опустилась на одній із людних центральних вулиць, ми здійснили ще кілька заплутуючих маневрів і нарешті опинилися в гущавині тихого скверика.
— Ну все, тут вони вже нас не дістануть, — сказав один із юнаків, і ми, як по команді, разом полегшено зітхнули. — А ти, хлопче, молодець! — звернувся він до мене. — Добряче ти йому врізав!
— Ці фараони вишколені так, що дай боже! — підтримав його інший. — На власному досвіді пересвідчився!
Я за той час вже встиг заспокоїтись, не без задоволення потиснув простягнуті мені руки та швидко познайомився з усіма присутніми. Проте з першого разу запам’ятав лише трьох. Одного звали Вітторе, він належав до нечисленної групи природжених лідерів, що відразу проявляють себе в будь-якому оточенні. Його близький товариш, у котрому я впізнав нещодавнього сусіда русявки, представився дещо незвичайно: Богомилом. І, нарешті, сама винуватиця інциденту носила чудове, майже земне ім’я — Джойс. Назвавшись, вона затримала мою руку у своїй маленькій долоньці і сказала:
— Спасибі, Артеме, ти просто чудо…
В першу мить у голові промайнула думка попросити русявку більше ніколи так не чинити, однак це виглядало б недоречним за даних обставин, і тому я лише дружньо посміхнувся. Несподівано Джойс піднялась навшпиньки, обійняла мене за шию і поцілувала просто в губи. Всі довкола засміялись, і тільки Богомил метнув у мій бік косий неприязний погляд.
Слово честі, навіть будуючи найбільш грандіозні плани відпочинку на Кліо, я не міг собі уявити, що він проходитиме настільки чудово. І дякувати за це, безперечно, потрібно було Леанці. Разом з нею ми відвідували театри, проходили глісером по ріці до Узбережжя, літали в гори до Кришталевих озер, а спільні вечори віддавали танцям, хоча я й не бозна який їх любитель.
І з кожним разом відчувалося, що ми стаємо все ближчими та потрібнішими одне одному, незважаючи навіть на те, що й я не дозволяв собі жодних вільностей у поводженні з дружиною свого товариша. Десь підсвідомо я розумів, що матиму серйозну проблему, котру навряд чи вдасться без труднощів розв’язати, однак коли усвідомлення цього набирало конкретної форми, я відразу ж гнав його подалі від себе. Своєму щастю я побоювався зашкодити навіть думкою.
Що ж до решти часу, який Леанка віддавала своїм дослідженням в одному із наукових інститутів, то й тут я не нудьгував. Та легковажна бійка біля храму звела мене з організацією радикалів-федералістів, котрі вели безкомпромісну боротьбу з найменшими спробами вільнодумства у принциповому питанні — належності Кліо до Земної Федерації. В одному з будинків на окраїні міста щовечора збиралися запальні молоді люди, щоб поділитися інформацією, посперечатися, виробити тактику протидії різним течіям «сепаратизму», позмагатися в дотепності та різкості звинувачень на адресу Найсвятішого Отця — лідера і зрештою, просто цікаво провести час. Взагалі-то все це було новиною для мене, ще якихось два роки тому такі питання не цікавили практично нікого, хоча опозиція возз’єднанню з Прабатьківщиною існувала завжди. І вже після кількох зустрічей з радикалами я почав розуміти, що не зовсім правильно витлумачив дивні слова Андерса про останні кліотійські події. Ситуація була набагато складнішою.
У моїй пам’яті залишились давні-предавні спогади про запеклі суперечки, які вели між собою батько з дідом. Старий Лукач був ортодоксальним кліотійцем і просто-таки навіснів, коли хтось намагався довести йому, що всі ми — земляни, бо маємо спільних предків. Він підтримував безглузду та логічно суперечливу теорію про якусь одвічну неприязнь кліотійців до уродженців Землі, пов’язану з псевдобайдужістю Праматері до своїх дітей після загибелі Другої експедиції. Але ж тепер кожному відомо, що саме тоді людство розпочало жорстоку боротьбу зі смертельною небезпекою — вірусом Мейзена, і більше ста років жоден корабель не виходив за межі Сонячної системи. А який сенс було робити це пізніше, особливо після того, як з’явились перші досягнення в галузі темпоральної фізики і всі наддалекі польоти призупинили до появи нових практичних
