Мережевий ефект - Марта Уеллс

Це було справді гнітюче місце, і було б ще гірше, якби мене назавжди викинули зі складським устаткуванням і футлярами для доставки, як зламаний інструмент.

Накладний люк виглядав не так, ніби його нещодавно відкривали, тому мав бути інший прохід, з якого можна було входити і виходити на цю платформу. Проблема полягала в тому, що жодна частина доступної стіни не виглядала як люк чи двері. Були скріплені панелі, але жодних ознак управління, навіть дверної ручки.

Гаразд, давайте зробимо це розумним способом, а не дурним. Я перевів світильник вниз до платформи і подивився на потерту поверхню. Тут не було пилу, щоб були видні сліди, але поверхня була мокрою, бо шар слабкої вогкості прилип до металу. Я зійшов і приклав бік голови до платформи якомога ближче до рівня очей, і зробив максимальне збільшення. Потім я почав пробувати усі свої фільтри зору, включаючи ті, якими мені раніше ніколи не доводилося користуватися.

Я думав про те, щоб спробувати закодувати новий фільтр, коли дещо побачив. Слабкі плями перетинали платформу, починаючись з крайнього правого кінця.

Панель виглядала, як і всі інші, але коли я натиснув внизу, вона зрушилася. Її ніщо не стримувало, крім її власної ваги, і мені вдалося повернути її настільки, щоб побачити темне фойє з кам’яними стінами. Цього разу це був справжній камінь, не штучний. Кімната була освітлена слабкими вогнями безпеки, натягнутими вздовж стелі, усі маркери хором співали "обережно", а в протилежній стіні був відкритий дверний отвір. Зважаючи на повітряний потік і більш високий рівень атмосфери, була велика ймовірність, що ця область з'єднується з набагато більшим простором. Я проліз під панель і повільно опустив її за собою.

Я сидів на підлозі, відчуваючи емоції, ну, можливо пару емоцій, в той час як моя органічна шкіра поперемінно ставала то холодна, то гаряча, а коліно видавало тривожні скрипи і клацання. Плюс роз’єднані нейронні шляхи в моїй руці пульсували болем.

Бути покинутим на планеті + замкнутим і забутим разом зі старим обладнанням + без корму відповідно. Це були три мої найбільші проблеми, і  було трохи приголомшливо, коли вони вирішилися одразу.

Я сподівався, що люди забрали технічну капсулу назад у космічний док і повернулися до АРТа. Тепер він буде зосереджений на тому, щоб дістатися до Дослідника, щоб знайти там інших людей. Тож… навіть якщо… АРТ та мої люди, ймовірно, вважали мене мертвим.

Murderbot, у тебе немає часу сидіти тут і нити. Я вже відчував, що стрічка активна в цьому розділі, і це стало полегшенням, хоча на ній не могло бути нічого, крім targetControlSystem. Я обережно встановив з'єднання.

"Гей, це ти?"

Це було голосно, прямо у моїх звукових сенсорах, і я ледь не закричав. Це був контактний канал, але так близько, ніби хтось вже був в моїй голові. "Хто ти?"

Він повідомив: "я Murderbot 2.0"

Якщо це буде схоже на одне з тих шоу з персонажем, що опинився в пастці в чужому місці, а потім приходять пришельці та інопланетяни і возяться з його розумом, я просто не можу впоратися з цим зараз. Але я не міг його ігнорувати. Я маю на увазі, що особисто я не міг би. Ігнорувати речі — це завжди можливість, поки речі не вб’ють вас. Я перепитав: "Хто?"

"Я твоя копія. Вірусний кіллер, якого створили ти та АРТ." Давай, це було не так давно.

Тож АРТ дійсно розгорнув наш код. Крім того, якого біса? Він використав моє безпечне з'єднання і пройшов крізь мою стіну, наче її не було. У мене в голові було вбивче програмне забезпечення. Це було моє вбивче програмне забезпечення, моє та АРТа, але все-таки мій захист був лайно. Я намагався зосередитися на важливих моментах, але все, що я міг подумати, — "Ти називаєш себе Murderbot 2.0?"

"Це наше ім'я." Він намагався засунути файл у мій активний простір для читання.

Але моє ім'я приватне. Вау, я навіть не можу запобігти відкриттю цього файлу. Це недобре.

"Ну, у моєму наборі інструкцій цього обмеження не було. І вам потрібно на секунду припинити розмову і прочитати це."

Я прочитав файл. (Не те, щоб у мене був вибір.) Він називався MB2.0Deployment.file і був записом того, що 2.0 робив досі.

Правильно. Добре. Правильно. Все було не так погано, як здавалося. Дослідник був назавжди поза грою, останні три члени екіпажу АРТ були врятовані, а також був деякий бонус у вигляді членів екіпажу Баріш-Естранзи. Але зверніть увагу: наступного разу, коли ви будете створювати розумне програмне забезпечення для вбивства на власній основі, встановіть хоч деякі прокляті обмеження. (Він переслав дещо з мого приватного архіву іншому SecUnit'у. Я маю на увазі SecUnit'а 3, з яким, якщо я дійсно вийду з цього живим, мені доведеться щось робити, наприклад, цивілізувати, виховувати чи що завгодно. Як, наприклад, люди спочатку хотіли виховувати мене, за винятком того, що зрештою всі від цього відмовилися.) "Ви знаєте, де всі люди? Мої люди, решта людей АРТа? Вони виїхали з док-станції?"

"Не знаю, але перш ніж ми почнемо їх шукати, ми повинні знайти TargetContact і нейтралізувати його."

"Це не входить у вашу директиву розгортання." Я був у цьому впевнений, тому що я не знав, що TargetContact існує, поки 2.0 не надав мені свій звіт.

"Я написав нову директиву."

Вбивча програма не мала можливості змінити свою директиву щодо розгортання, тому це викликало тривогу. У мене була хвилина розгубленості і жаху, що ми з АРТом зробили все занадто добре, і моє вбивче програмне забезпечення ледь не з’їло мій мозок. Я не знав, що збираюся сказати, але те, що вийшло, — "Я почуваюся не дуже добре."

Дозвольте мені подивитися, сказав він, і раптом у мене все виявилося в діагностиці. Я ще не пробував бігати, бо не мав часу, і не був впевнений, що хочу це робити.

Я сказав: "Гей, припини це. У нас немає часу." Я підвівся на ноги. З моєї спини вискочила чергова куля, і я відчув, що рідина стікає вниз по спині. "У тебе є схема цього місця? Є вид з камер?

"Ні, ви не дали мені жодної схеми. А безпілотників немає."

Я притиснув руки до обличчя.

"Але ви повинні дещо побачити." Він показав мені анотації для каналів та комунікаційних каналів. Ви б подумали, що всі вони будуть активними