Сигнали з Всесвіту - Володимир Бабула

Вигляд узбережжя мінявся на очах. Стрімкоспадні скелі, піщані рівнини, порослі джунглями плоскогір'я. Перетворений на своєрідний кратер, літак саме минав велику затоку, коли Мак-Гарді раптом подав знак:

— Зупиніться, Вроцлавський! Тут, мабуть, і починається ріка Надія… — Він увімкнув радіостанцію і сів перед мікрофоном. — Грубер, Краус! Ми біля затоки, з якої витікає ріка в центральну частину континенту… Чуєте нас?

— Чуємо! — пролунало з динаміка. — Праворуч — дикі хвилясті скелі?

— Точно. А лівий берег зводиться похило, вкритий густим чагарником.

— Вірно. Приблизно за вісімсот метрів звідти знайдете широченну піщану мілину з пеньками дерев. Там лежала наша «Стріла». Пошукайте гарненько, — певно ж, лишились сліди, які приведуть до нас.

— Хай тобі атомний вибух! — засміявся Фратев. — Ми таки їх знайшли!

Ті вісімсот метрів, які лишились, «Ластівка» пройшла за кілька секунд. Але даремно всі напружували зір: ніде не було й сліду піщаної мілини з пеньками. Характер берега лишався увесь час однаковим: вузька прибережна смуга піску, а зразу ж за нею — густі хащі.

— Мабуть, це не тут, — сказав Мак-Гарді. — Попливемо далі.

— Постривайте! — махнув рукою Фратев. — На березі щось блищить.

Вроцлавський скерував туди літак. Поплавки «Ластівки» торкнулись мілини.

— Хай я провалюсь на двадцять метрів під землю, коли це не мікроскоп! — вигукнув Фратев і кинувся до дверей. Молодінова марно намагалась затримати його: кількома стрибками він досягнув берега і підняв напівзасипаний піском прилад.

— Ні, — засміявся Мак-Гарді, — Грубер похвалитись окоміром не може. Оця смужечка піску, за його визначенням, — широченна!

— Як би там не було, ми йдемо їхніми слідами, — сказала Молодінова. — Тепер швидко готуйте пилки, сокири і зброю. Ми повинні оглянути місцевість, поки не смеркло.

Вроцлавський лишився охороняти літак, а всі інші відважно рушили в темні хащі. Фратев і Чан-су прокладали шлях, Мак-Гарді з Молодіновою тримали напоготові зброю. Гілки та стовбури дивного чагарника були, на щастя, такі м'які, що експедиція просувалась вперед досить швидко. За нею лишалась вузенька стежка, схожа на тунель.

Механічна пилка Фратева раптом дзенькнула об щось металеве, в присмерку блиснуло кілька іскор.

— Друзі, «Стріла»!

Лишилося зрубати кілька покручених гілок та лускатих стовбурів — і вчені опинились перед дверима літака, які вмить відчинилися. Не встиг Фратев опам'ятатись, як опинився в обіймах Грубера. Поруч нього обіймались Краус і Чан-су.

— Де ми перебуваємо? Куди нас оті примари занесли? — запитав Грубер, коли затихли радісні вигуки.

— У вас надзвичайний окомір, герою! — єхидно посміхнувся Мак-Гарді. — «Стріла» стоїть на тому ж самому місці, куди її посадила вночі буря: не далі як за сто п'ятдесят метрів від берега.

— Це неможливо. Як далеко ми від гирла Надії?

— Точно так, як ви визначили. Метрів за вісімсот.

— Не робіть з мене блазня! — розгнівався Грубер. — В тих місцях була не менш як двохсотметрова смуга голого піщаного берега…

Він побіг щойно прорубаною просікою, але через кілька метрів озирнувся:

— Чи не зіткнулись ви часом з якою-небудь потворою?

— Сміливіше вперед! — посміхнулась Молодінова. — Ми не зустріли жодної живої істоти. Для певності я піду разом з вами.

На узліссі вражений Грубер зупинився. За кілька кроків від нього по піску плюскотіли неквапливі хвилі спокійного моря.

— На цьому місці ми справді зійшли на берег… — сказав він розгублено. Але звідки тут взялися хащі?! Вчора їх зовсім не було…

— Мабуть, виросли, як же інакше можна ще з'ясувати? Оце товсте ніздрювате листя нагадує за своєю будовою брилики наших грибів, а про них навіть дитина вам скаже, що вони з'являються на голому місці за одну ніч.

Поглянувши на темно-багряний небосхил, Молодінова стурбувалась:

— Поки ще не зовсім смеркло, ми повинні знайти Навратіла. Увага, по місцях!

«Ластівка» помчала поверхнею моря.

У людей на уламку скелі від утоми вже підломлювалися коліна.

— Мені здається, ящір заснув, — прошепотіла Свозилова.

— Я теж так гадаю, — погодився Мадараш. — До ранку, однак, тут стояти не будемо, треба знайти місце для ночівлі. Без човна про повернення годі й думати…

Вони обережно спустилися з каменя і швидкими кроками попрямували вгору по схилу. Алена озирнулась.

— Потвора повзе за нами! — вигукнула вона з жахом і кинулась бігти. Северсон схопив її за руку і побіг поруч неї.

Навратіл на мить зупинився. Ящір справді підвівся. Його довге тіло вкрилось брижами, незграбно, але досить-таки швидко ящір посунув уперед.

— Хоч ця істота і пересувається на суші, але нас не наздожене! — вигукнув скоромовкою академік і побіг за товаришами. — Незабаром ми зникнемо з поля її зору.

Та, видно, Навратіл поквапився з висновком: хоч як швидко бігли втікачі, відстань між ними й ящером все зменшувалась. А сховатись ніде — схили вкривали тільки трава та низькі кущі. Порятунок можна було б знайти хіба що на приступку кам'яної стіни за неширокою смугою лісу.

Северсон рвучко повернув праворуч і разом з Аленою вбіг у лісок. Їх одразу ж поглинули сутінки хащів. Зрозумівши манер, услід за ними кинулись Мадараш і Навратіл. Не відставав і ящір, — його гучне сопіння й тріск галуззя чулися зовсім близько.

— Сюди, сюди! — закричав Северсон. — Тут печера! У вертикальній кам'яній стіні виднівся великий темний отвір. Вчені побігли широким коридором. Алена ввімкнула прожектор