Бог Світла - Роджер Желязни
— Але й Брахми більше немає. Вперше обходиться без нього Небо — править Вішну, Охоронець. Отож…
— Збудував її Яма. Якщо вона комусь і належить, то напевне йому…
— А йому вона не потрібна, — підсумував Тек. — Тому, я гадаю, ми з Ольвеггом можемо позичити її для нашої мандрівки.
— Звідки ти знаєш, що вона йому не потрібна? Ніхто ж не бачив Яму ось уже три дні після битви…
— Вітаю тебе, Ратрі, — не дав йому доказати Тек, побачивши, як до покою зайшла Богиня Ночі. — «Борони нас від вовка й вовчиці, борони нас від злодія, о Ноче, й будь милостива до нас у дорозі».
Він уклонився, й вона торкнулася рукою його чола.
І він зазирнув їй в обличчя, і на одну осяйну мить богиня заполонила собою широкий простір, від глибин до висот. Її блиск розігнав пітьму…
— Мені час іти, — сказав він. — Вдячний, вдячний тобі — за благословення.
Він рвучко повернувся і вийшов.
— Зачекай! — крикнув навздогін Кубера. — Ти говорив про Яму. Де він?
— Шукай його в заїзді Триголової Вогнеквочки, — кинув через плече Тек, — якщо тобі він потрібен — він там. А може, краще зачекати, поки він сам тебе шукатиме?
І Тек пішов собі.
Підійшовши до Палацу Ками, Сам побачив, як звідти збігає сходами Тек.
— Доброго ранку, Теку! — гукнув він до юнака, але той не відповів, аж поки мало не наштовхнувся на нього. Затуливши рукою очі, немов від сонячного світла, Тек вигукнув:
— Пане! Доброго ранку.
— Куди це ти так поспішаєш? Не терпиться випробувати своє нове тіло і нехтуєш сніданком?
Тек засміявся:
— О, Князю Сіддхартхо, в мене побачення з пригодами.
— Чув про це. Учора ввечері балакав з Ольвеггом… Хай щастить тобі в мандрах!
— Мені хотілося сказати тобі: я знав, що ти переможеш. Знав, що тобі все вдасться.
— Не все, Теку, а лише частково, і то небагато. Це була не велика битва. Впоралися б і без мене.
— Я мав на увазі, — пояснив Тек, — усе загалом. Ти брав участь у всьому, що до цього призвело. Ти не міг там не бути.
— Гадаю, що так… атож, я і справді так вважаю… Завжди щось вабило мене до того дерева, в яке ось-ось ударить блискавка.
— То доля, Пане.
— Боюся, то радше випадково пробуджене громадянське сумління та щасливий дар помилятися.
— А тепер що робитимеш, Князю?
— Не знаю, Теку. Досі не вирішив.
— Може, приєднаєшся до нас з Ольвеггом? Помандруєш по світу з нами? Пошукаєш пригод?
— Дякую, ні. Я втомився. Може, попрошуся на твою колишню роботу і стану Самом Архіваріусом.
Тек знову засміявся:
— Не вірю. Ми ще побачимось, Князю. А поки що — до зустрічі.
— До зустрічі… Когось ти…
— Що?
— Нічого. Просто на хвильку ти нагадав мені когось, кого я знав колись. Та дарма. Хай щастить!
Він поплескав його по плечу і пішов далі.
Тек заквапився своєю дорогою.
Господар заїзду сказав Кубері, що в нього справді живе постоялець, який, за всіма ознаками, саме та людина, яку він шукає. Цей постоялець оселився на другому поверсі у кімнаті, що виходить на подвір’я, і навряд чи бажає, щоб його турбували відвідувачі.
Кубера піднявся на другий поверх.
На його стук у двері ніхто не озвався, і він спробував їх відчинити. Двері були замкнені зсередини на засув, і Кубера заходився у них грюкати. Нарешті почувся голос Ями:
— Хто там?
— Кубера.
— Іди собі.
— Ні. Відчини, я не піду звідси, поки ти не відчиниш.
— Ну гаразд, зачекай хвилинку.
Невдовзі клацнув засув, і двері прочинилися всередину на кілька дюймів.
— Спиртним од тебе не тхне, то, мабуть, ти підчепив дівку, — зробив висновок Кубера.
— Ні, — відповів Яма, дивлячись на нього. — Чого тобі треба?
— З’ясувати, що в тебе негаразд. Допомогти, якщо зможу.
— Не зможеш, Куберо.
— Звідки ти знаєш? Я, так само як і ти, непоганий умілець. В іншому, звичайно.
Яма подумав, тоді відчинив двері ширше і відступив убік.
— Заходь, — сказав він.
На підлозі перед купою всіляких іграшок сиділа юна дівчина. Ще майже дитина, вона притискала до себе брунатне з білим цуценя і дивилася на Куберу широко розплющеними зляканими очима, та ось він посміхнувся і заспокійливо махнув рукою.
— Кубера, — сказав Яма.
— Ку-бра, — сказала дівчина.
— Це моя дочка, — повідомив Яма. — Її звуть Мурга.
— Ніколи не знав, що в тебе є дочка.
— Вона відстає в розвитку. Мозкова травма…
— Вроджена чи внаслідок перевтілення? — спитав Кубера.
— Внаслідок перевтілення.
— Зрозумів.
— Вона моя дочка, — повторив Яма. — Мурга.
— Так, — сказав Кубера.
Яма став поряд неї навколішки і підняв з підлоги кубик.
— Кубик, — сказав він.
— Кубик, — повторила дівчина.
Він узяв ложку.
— Ложка, — сказав він.
— Ложка, — повторила дівчина.
Він підняв м’яч і показав його їй.
— М’яч, — сказав він.
— М’яч, — повторила вона.
Він знову взяв кубик і показав його їй.
— М’яч, — сказала вона.
Яма впустив кубик.
— Допоможи мені, Куберо, — сказав він.
— Допоможу, Ямо. Якщо є якась рада, ми знайдемо її.
Він примостився коло них і підняв руки вгору.
Ложка одразу ожила, одухотворена ложкавістю, м’яч сповнився м’ячності, кубик — кубиковості, і дівчина засміялася. Навіть цуценя, здавалось, уважно вивчало іграшки.
— Локапали непереможні, — сказав Кубера, а дівчинка підняла кубик і довго-довго роздивлялася на нього, перше ніж назвала.
Як відомо, після битви під Кайпуром Владика Варуна вернувся до Небесного Міста. Майже відтоді почала занепадати система Небесної ієрархії. Вершителів та Владарів Карми замінили Доглядачі Перевтілення, а функції їхні відокремлено від Храмів. По-новому винайдено велосипед. Зведено сім Буддійських святинь. У палаці Нірріті розташовано художню галерею та Павільйон Ками. І далі щороку святкували Фестиваль в Алунділі, і танцівники його були неперевершені. Пурпуровий гай зберігся у всій своїй красі, його доглядали віруючі.
Кубера лишився з Ратрі в Кайпурі. Тек з Ольвеггом вирушили в Громовій Колісниці мандрувати по світі в пошуках невідомої долі. На Небесах правив Вішну.
Ті, хто молився сімом Ріші, складали їм подяку за велосипед та за своєчасну аватару Будди, за Майтрею, що означає Князь Світла; називали його так чи за те, що вмів він вергати блискавиці, чи за те, що намагався цього не робити. Інші й далі називали його Магасаматманом і запевняли, що він бог. Проте він, як і давніше, волів відкинути від свого імені «Мага» й «атман» і зватися просто: Сам. Він ніколи не казав, що він бог, проте, звичайно, ніколи й не заперечував цього. За тих обставин ні визнання, ні заперечення нічого не важили. Окрім того, серед людей
