Бог Світла - Роджер Желязни
— Ти весь час підкреслюєш ці останні слова.
— Аякже, проповіднику. Адже тебе ще не випробувано в битві, відколи ти повернувся з блаженства Нірвани… Скажи, ти міг би змусити Буддистів воювати?
— Можливо, та для цього мені довелося б нап’ясти личину, яка тепер видається мені огидною.
— Ну… може, й не доведеться. Та не забувай про таку можливість, коли нам стане непереливки. Або, для певності, тренуйся щоночі перед дзеркалом, читай лекції з естетики — на зразок тієї, що її ти читав у монастирі Ратрі.
— Не хотів би.
— Знаю, але треба.
— Ліпше я потренуюся з шаблею. Добудь мені її — і я дам тобі два-три уроки.
— Ого! Чудово! Якщо уроки будуть добрі, вважай, що ти здобув собі новонаверненого.
— Ну то ходімо у двір — і я тебе просвітлю.
Коли у своєму голубому палаці здійняв руки Нірріті, з ревом шугнули з палуб його бойових кораблів ракети і дугою прокреслили небо над Махартхою.
Коли припасував він на грудях чорні свої лати, впали ракети на місто, і запалало усе довкола.
Коли взув чоботи, увійшов його флот у гавань.
Коли запнув він свого чорного плаща, застібнувши на грудях, і насунув на лоба шолом з воронованої криці, почали його сержанти попід палубами свій негучний барабанний перегук.
Коли застібнув він свій пояс із піхвами, заворушились у трюмах зомбі.
Коли натяг він сталево-шкіряні рукавиці, підплив до порту його флот, гнаний вітрами, що їх здійняли ракшаси.
Коли покликав він знаком юного свого стюарда, Ольваггу, за собою у двір, піднялися на палуби кораблів безсловесні вояки й уп’ялись поглядом у палаючу гавань.
Коли загурчали мотори темної небесної гондоли і двері її розчахнулися перед ними, перший з його кораблів кинув якір.
Коли зайшли вони у гондолу, перший загін його війська вступив до Махартхи.
Коли прибули вони до Махартхи, місто полягло.
В саду, у зеленому вітті високо вгорі щебетали пташки. Рибини, схожі на старовинні монети, лежали на дні прозорого голубого ставка. Червоногарячі квіти з великими пелюстками буяли довкола, а побіля її нефритової лави де-не-де ясніли і жовті. Спираючись лівою рукою на куту спинку лави, споглядала вона, як, ковзаючи по кам’яних плитах чобітьми, наближається він до неї.
— Добродію, це приватний сад, — озвалась вона.
Він зупинився перед лавою і глянув на неї згори вниз — мускулястий, засмаглий, темноокий і чорнобородий. Обличчя його було незворушне, аж ось він усміхнувся. З синьої шкіри був його одяг.
— Гості сюди не заходять, — додала вона, — для них є сади з протилежного боку будівлі. Пройди он під ту арку…
— А в моєму саду ти завжди була бажаною гостею, Ратрі, — промовив він.
— У твоєму?..
— В саду у Кубери.
— Владика Кубера! Ти ж не…
— Ні, не гладкий, не тлустий. Я знаю. Нічого дивного: нове тіло й важка праця. Нелегко майструвати Ямину зброю, перевозити її…
— Коли ти прибув?
— Оце щойно. Прихопив з собою Крішну та вантаж з вибухівкою, гранатами й осколочними мінами…
— Боже ж мій! Скільки часу спливло…
— Так, чимало. Але я однаково маю вибачитися перед тобою. Тому і прийшов. Усі ці довгі роки мене гризло сумління. Вибач, Ратрі, за ту давню ніч, коли я втягнув тебе у халепу. Мені потрібен був твій Атрибут, і я вплутав тебе у ці чвари. Мені самому не до вподоби так використовувати інших.
— Я все одно не затрималася б на Небі, Куберо. Тому не переживай і не картай себе. Правда, тіло хотілося б мати привабливіше, ніж тепер у мене. Та це не головне.
— Я дам тобі нове тіло, Пані.
— Не зараз, Куберо. Сідай же, прошу тебе — ось сюди. Ти голодний? Спраглий?
— Атож, ще й який.
— Ось фрукти, сома. Чи тобі краще чаю?
— Ні, дякую, краще соми.
— Яма каже, що Сам прочумався вже від своєї святості.
— Це добре, він нам дедалі потрібніший. То як, він уже розробив для нас план дій?
— Яма мені не говорив. Але можливо, що Сам не говорив Ямі.
На поблизькому дереві заколихалося гілля і додолу, на всі чотири лапи, скочив Тек. Пробігши по плитах, він зупинився біля лави.
— Ваше базікання розбудило мене, — пробуркотів він. — Що це за один, Ратрі?
— Владика Кубера, Теку.
— Якщо це правда, то як же він змінився! — вигукнув Тек.
— Те саме можна сказати й про тебе, Теку Архіваріусе. Чому ти досі мавпуєш? Яма може повернути тобі людське тіло.
— Мавпою я корисніший, — відповів Тек. — З мене чудовий шукач та вивідувач, куди спритніший за собаку і дужчий за людину. А хто відрізнить одну мавпу від іншої? Отож я лишуся в цьому тілі, доки буде потреба у таких моїх особливих здібностях.
— Слушно. А про подальші дії Нірріті чув щось нове?
— Його кораблі підступають усе ближче до великих портів, — мовив Тек. — І їх, схоже, дедалі більшає. А поза цим — нічого нового. Боги, мабуть, його побоюються, якщо не нападають на нього.
— Атож, — промовив Кубера, — бо тепер він величина невідома. Я схильний думати, що він — помилка Ганенгі. Адже саме Ганеша дав йому можливість безперешкодно ушитися з Небес та ще й прихопити з собою усе те обладнання. Ганеша хотів мати напохваті якого-небудь ворога богів, коли в цьому раптом виникне нагальна потреба. Він навіть уявити собі не міг, що невіглас у техніці зуміє так нею скористатися і наростити такі сили, якими тепер орудує.
— Слушно кажеш, — погодилася Ратрі. — Навіть я чувала, що саме такими міркуваннями Ганеша нерідко керується. Що ж він нині робитиме?
— Здасть Нірріті перше місто, на яке той нападе, аби придивитися до його наступальних можливостей та зважити, які в нього сили, — якщо, звичайно, йому пощастить утримати Брахму від втручання. А по тому — ударить по Нірріті. Махартху буде здано, і нам слід триматися поблизу. Цікаво буде навіть просто спостерігати.
— Але ти гадаєш, що ми будемо не тільки спостерігати? — спитав Тек.
— Звичайно. Сам розуміє нашу відповідальність: спочатку треба все добре зважити. Бо діяти нам доведеться негайно у відповідь на їхні дії, а цього, Теку, довго чекати не доведеться.
— Зрештою, — сказав Тек, — мені завжди хотілося битись на боці Приборкувача.
— Найближчими тижнями, я певен, багато бажань здійсниться, а багато зазнає краху.
— Ще соми? Фруктів?
— Дякую, Ратрі.
— А тобі, Теку?
— Мабуть, банан.
У лісовому затінку, на вершині високого пагорба сидів Брахма, немов химера на ринві
