Бог Світла - Роджер Желязни
— Чому ж боги Небесного Міста не змогли цьому запобігти?
— Гадаю, вони просто ослабли, мабуть, це ти хотів почути, пане? Після моторошної січі на Ведрі вони ніби побоюються придушувати технічний прогрес силою. А ще кажуть, ніби в самому Місті не вщухають чвари — між напівбогами та вцілілими старшими. А тут іще проблема нової релігії. Люди нині не так бояться Небес, як давніше. Вони вже більш готові захистити себе, дати відсіч; отож тепер, коли вони краще споряджені, боги не поспішають наражатися на сутички з ними.
— Виходить, Сам переміг. Не одразу, а через роки, але він таки їх побив.
— Атож, Ренфрю. Гадаю, це так.
Нірріті кинув швидкий погляд на стражників, що стояли пообіч Ольвагги.
— Ідіть собі, — наказав він, а по тому як вони вийшли, додав: — Ти знаєш мене?
— Еге ж, капеланчику. Я ж той самий Ян Ольвегг, капітан «Зорі Індії».
— Ольвегг… Просто неймовірно.
— Неймовірно, але факт. Це нині старе тіло я одержав того дня, коли Сам узяв гору над Владарями Карми в Махартсі. Я був там.
— Один з Перших і — оце маєш! — Християнин!
— Час від часу — лише у випадках, коли мені замало індуських лайок.
Нірріті поклав руку йому на плече.
— Тоді, либонь, твоя справжня сутність потерпає від болю, споглядаючи їхнє блюзнірство!
— Не дуже вони мене полюбляють, а я — їх.
— Ще б пак. Але ж Сам… він робив те саме — примножував число єресей, ще глибше закопуючи істинне Слово…
— То його зброя, Ренфрю, — промовив Ольвегг. — Всього-на-всього зброя. Певен, йому кортіло не більше, ніж тобі чи мені, ходити в личині бога.
— Може, й так. Але краще б йому було обрати якусь іншу зброю. Що з того, що за ним перемога, душі їхні однаково загублені.
Ольвегг стенув плечима.
— Я, на відміну від тебе, не богослов…
— Але ти поможеш мені? Століттями я збирався на силі, нарощував свою могутність. Маю людей, маю техніку. Ти кажеш, наші вороги ослабли. Мій нелюд — сплоджений не від чоловіка та жінки — не відає страху. В мене є небесні гондоли — скільки завгодно. Я можу дістатися аж на Полюс, до їхнього Міста. Можу поруйнувати їхні Храми по всьому світові. Гадаю, настав слушний час очистити світ од цієї погані. Знову має запанувати істинна віра! Годі чекати! Зволікати не можна…
— Я не богослов, я вже казав. Але й мені кортить побачити, як упаде Небесне Місто, — сказав Ольвегг. — Я допоможу тобі чим тільки зможу.
— Тоді для початку ми захопимо кілька їхніх міст та сплюндруємо їхні Храми, аби подивитися, які будуть їхні дії у відповідь.
Ольвегг кивнув.
— Ти будеш моїм радником. Надаватимеш мені моральну підтримку, — сказав Нірріті й похилив голову. — Молися разом зі мною! — звелів він.
Довго стояв старий перед Палацом Ками в Кайпурі, роздивляючись на його мармурові колони. Врешті одній дівчині стало жаль його, й вона винесла йому хліба та молока. Він з’їв хліб.
— Випий і молоко, дідуню. Воно поживне й підкріпить твою плоть.
— До біса! — чортихнувся у відповідь старий. — До біса молоко! І мою клятущу плоть! Та й дух мій з ними заодно!
Дівчина сахнулась назад від нього.
— То це так ти приймаєш милосердя!
— Я не проти твого милосердя, дівонько, а проти твого смаку до таких напоїв. Хіба ти не могла наточити мені на кухні з кілька краплин бодай поганенького винця?.. Того, котре погребують замовити навіть сіромахи, а кухар не присмачить ним навіть м’ясні обрізки? Душа просить вичавок з виноградного грона, а не з корови!
— Може, тобі ще й меню подати? Геть звідси, поки я не покликала челядинця!
Він зазирнув їй в очі.
— Не ображайся, панянко, благаю тебе, Жебракування, бач, дається мені через силу.
Вона глянула в його чорні як смола очі у руйнівному плетиві зморщок, що поорали задубіле од засмаги обличчя. В бороді його прозирали чорні пасма.
— Гаразд… ходи за мною, проведу тебе на кухню і пошукаю, може, там щось і знайдеться для тебе. Хоча мені самій невтямки, навіщо я це роблю.
Він приклацнув пальцями, щойно вона відвернулась, а усмішка на устах розквітла, коли він рушив за нею слідом, задивляючись на її ходу.
— Бо я так захотів, — зірвалося йому з уст.
Не по собі було ватагові ракшасів Тараці. Підчепившися до хмар, що пропливали в полудневому небі, розважав він над шляхами сили. Колись він був наймогутніший. У дні, що передували приборканню, не було нікого, хто міг би стати йому на заваді. Та ось з’явився Приборкувач, Сіддхартха. Він чував про нього давніше, знав його як Калкіна, а коли спізнав його велику силу, то збагнув: рано чи пізно, а судилося їм зійтися, аби зміг він випробувати силу того Атрибута, що його, казали, виробив Калкін. І коли нарешті перетнулися їхні шляхи — того великого, давноминулого дня, коли від їхнього нестямного яру палали вершини гір, — здолав його тоді Приборкувач. І коли стрілися вони вдруге, через багато століть, так чи так, а знову взяв гору він над ракшасом, і була та поразка ще гіркіша за першу. Але тільки йому одному і вдалося таке, а нині його вже немає на світі. Не лишилось нікого, хто міг би подолати Владику Пекельного Колодязя. Та ба, з’явилися боги, аби кинути виклик його силі. У дні світанкової тої пори були вони немічні та недолугі, вправлялися, намагаючись опанувати власні здатності, здобуті шляхом численних мутацій, вдаючись до гіпнозу, наркотиків, медитації, нейрохірургії, — силкуючись викувати з них Атрибути, — однак виросли за віки їхні сили. Четверо їх, всього четверо напали на Пекельний Колодязь — і всі його легіони не спромоглися дати їм відсіч. Сильний був той, кого звали Шівою, та Приборкувач перегодом убив його. Так і мало статися, бо ж визнавав Тарака Приборкувача собі за рівню. Жінку він до уваги не брав, адже була вона всього-на-всього жінкою і вдавалася по допомогу до Ями. Не те бог Агні, душа якого палала сліпучим, нестерпним полум’ям, — його Тарака майже боявся. Знову згадав Владика ракшасів той день, коли у Паламайдсу заявився до його палацу Агні, сам-один, і кинув йому виклик. Не до снаги тоді було ракшасові зупинити приходька, хоч як старався, і довелось йому бачити на власні очі, як поглинула сила вогню його палац. І пізніш, у Пекельному Колодязі, ніщо не змогло спинити вогнистого бога. І дав Тарака собі обіцянку, що настане пора, і випробує він
