Бог Світла - Роджер Желязни

його силу, як випробував колись силу Сіддхартхи, — і тоді переможе він або підкориться. Але не випало йому такої нагоди. Бог Вогню сам поліг од десниці Червоного — четвертого з нападників на Пекельний Колодязь, — який, не знати як, а повернув його полум’я на нього самого в день запеклої січі за Місто Жадань на ріці Ведрі. І означало те, що він, Червоний, і є Владикою над Владиками. Хіба навіть сам Приборкувач не застерігав його од Ями-Дхарми, Бога Смерті? Атож, серед усіх нині живих на білому світі той, що випиває життя очима, — наймогутніший. Він, Тарака, якось мало не загинув од його сили, то було в Громовій Колісниці. Ще раз зітнулись вони у короткім двобої, та довелось відступитися, бо чекала їх битва велика, і були вони у ній спільниками. Подейкували, ніби Яма помер невдовзі, у Небесному Місті. Та говорили пізніш, наче нишпорить він досі по світу, і що не може він, бувши Владикою Смерті, померти без власної на те волі. І повірив у це беззастережно Тарака, свідомий того, що означає для нього ця віра. А те вона означала, що повернеться він на далекий південний острів, де стоїть голубий палац і де відповіді його дожидає Бог Зла, Нірріті Чорний. І пристане він на його пропозицію. Починаючи від Махартхи і далі од моря на північ, поєднають ракшаси свою міць з силами темного Владника, поруйнують з ним разом, один по одному, Храми шістьох найбільших міст південного заходу, затоплять вулиці їхні кров’ю городян, змішаною з кров’ю бездушних ординців Чорного — і не втримаються боги, кинуться їх захищати і стрінуть отак свою погубу. Коли ж боги не стануть до бою, тим покажуть вони свою безнадійну кволість. Візьмуть тоді ракшаси приступом Небо, а Нірріті зітре Небесне Місто з лиця світу; впаде Шпиль Заввишки В Милю, розколеться Небесне склепіння, уздріють тоді великі білі кицьки Канібуррхи довкола себе руїни і замете полярна хурделиця павільйони богів та напівбогів. І все, як направду, задля єдиної мети — коли не вважати, що розвіє це трохи нудьгу і наблизить останні дні богів та людей у світі ракшасів. Хай би де загриміла велика битва і вершились великі діяння, — вершились вогнем і мечем, — туди, знав Тарака, неодмінно, хоч з краю світу, прилине він, Червоний, бо там його царство і вабить його туди його Образ. І відав Тарака, що шукатиме, дожидатиме, робитиме що завгодно, дарма як довго це протриває, аж поки настане нарешті день, коли знову зазирне він у чорне полум’я, що нуртує в глибині очей Смерті…

Брахма втупився в карту, по тому знов озирнувся назад на кришталевий екран, довкола якого обвинувся, тримаючи власний хвіст у зубах, бронзовий Наг.

— Що, жерцю, — горить?

— Горить, Брахмо… палають усі склади!

— Накажи людям загасити пожежу.

— Вони вже гасять, о Могутній.

— Чого ж тоді ти мене турбуєш?

— Тут панує страх, о Великий.

— Страх? Чого ви боїтеся?

— Чорного, чиє ім’я не можу я вимовити у твоїй присутності, — сили якого неухильно зростають на півдні і вже контролюють морські шляхи, ставлячи нам перепони в торгівлі.

— Чом ти маєш боятися називати ім’я Нірріті в моїй присутності? Я знаю про Чорного. Гадаєш, це він палій?

— Так, о Великий… або радше якийсь його найманець і негідник. Ходить багато чуток про те, ніби Чорний хоче відрізати нас від решти світу, загарбати наші багатства, знищити наші припаси, підірвати наш дух, бо він збирається…

— Вас, жерців, захопити, звичайно.

— Мовлено Тобою, о Всемогутній.

— Може, твої побоювання не даремні, жерцю. Та скажи мені, хіба ви не вірите, що боги вступляться за вас, у разі Владика Зла зважиться напасти?

— Ми ніколи не мали й не маємо і крихти сумніву, о Наймогутніший. Просто хочемо нагадати тобі, що таке може статися, та освіжити наші постійні благання про прощення та про божественне заступництво.

— Твої благання почуто, жерцю. Не бійтеся.

Брахма вимкнув зв’язок.

— Він таки нападе.

— Звичайно.

— Мене цікавить, який-то він сильний. Хіба ніхто не знає, як воно насправді, Ганешо, га?

— Ти питаєш мене, мій Владико? Твого скромного політичного радника?

— А більше я нікого тут не бачу, скромний богоробе. Чи не знаєш, у кого може знайтися така інформація?

— Ні, Владико, не знаю. Всі сахаються того нечистого, наче самої смерті. Та що казати — такий він і є. Адже тобі відомо: жоден з трьох посланих мною на південь напівбогів так і не повернувся.

— Але й вони були сильні, хіба ні? Як їх там звали? І давно це було?

— Останнього ми посилали рік тому. То був новий Агні.

— Так; правда, був він казна-який — усе ще користався гранатами та вибухівкою… одначе сильний.

— Хіба що морально. Коли богів стає усе менше, доводиться вибирати з напівбогів.

— Колись у минулу пору я просто взяв би Громову Колісницю…

— У минулу пору не було Громової Колісниці. Яма…

— Цить! Адже тепер ми маємо свою Громову Колісницю. Гадаю, скоро вже над палацом Нірріті виросте велетенський димовий гриб.

— Брахмо, мені здається, що Нірріті може перепинити Громову Колісницю.

— Звідки ти взяв?

— Судячи з деяких, одержаних з перших уст повідомлень, він, здається, використовує проти наших бойових кораблів, що їх ми посилаємо проти його розбишак, самонавідні ракети.

— Чому ти раніш мені про це не сказав?

— Це зовсім свіжі повідомлення. І перша нагода, коли припало до слова про них згадати.

— Отже, ти вважаєш, нам не варто на нього нападати?

— Не варто. Зачекаймо. Дай йому зробити перший хід, тоді ми зможемо оцінити його силу.

— І таким чином змушені будемо пожертвувати Махартхою?

— Ну то й що? Ти хіба ніколи не бачив падіння міста?.. Яке йому буде пуття від тимчасового володіння Махартхою? Якщо ж ми не відвоюємо її в нього — хай тоді цей же гриб кивне своєю величезною білястою шапкою там, над самою Махартхою.

— Маєш рацію. Справа варта заходу, ми прицінимося до його сил і трохи їх підточимо.

— Саме так. Що накажеш?

— Хай будуть напоготові всі сили Небесного Міста. Відкликати Владику Індру зі східного континенту — негайно!

— Буде зроблено.

— І послати сигнал тривоги іншим п’яти містам на узбережжі — Лананді, Кайпуру, Кілбару…

— Пошлю негайно.

— Тоді гайда!

— Мене вже нема.

Час наче океан, простір наче його води, а в осередді — Сам — спокійний, рішучий.

— Боже Смерті, — озвався він, — які маємо сили?

Яма потягся і позіхнув, потім підвівся з пурпурового ложа, на якому дрімав, майже невидимий на його тлі. Він перейшов по кімнаті