Бог Світла - Роджер Желязни
Звідкись пролунав сигнал до відступу. Але мало вже хто міг на нього відгукнутись.
— Утри сльози, Сіддхартхо, — промовила Смерть, — і накажи війську перешикуватися. Настав час посилити натиск. Мечоносець Манджусрі має дати наказ до наступу.
— Так, Смерте, я знаю.
— Ми владні над ратним полем, але не владні над тим, що готує нам день. Боги зорять за нами, зважуючи наші сили.
Сам підняв списа, даючи знак, — і знов забурунило його військо. Та раптом неждана тиша заполонила все. Зненацька вляглися вітри, стихли гомони. Синіло небо в довколишній непорушності. Сіро-зеленим обрусом стелилося витоптане поле. Вдалині, наче примарна запона, висіла курява.
Сам озирнув ряди свого війська і змахнув списом.
Цю ж мить ударив грім.
— На поле виходять боги, — сказала Смерть, подивившись угору.
Над ними промайнула Громова Колісниця— Та злива руйнації не ринула їм на голови.
— Чому ми досі живі? — спитав Сам.
— Гадаю, вони хочуть завдати нам якомога ганебнішої поразки. А ще, мабуть, побоюються повернути Громову Колісницю супроти її творця — і недарма побоюються.
— Ну, раз так… — сказав Сам і дав своєму війську знак наступати.
Колісниця винесла його уперед.
За ним рушили вояки Міста Жадань.
Вони порубали тих, хто відстав. Вони прорвалися крізь вартові пости, що силкувалися їх затримати. Під градом стріл перебили вони лучників. І зітнулись з ядром священного війська фанатиків, що дали обітницю стерти з лиця світу Місто Жадань.
Та ось просурмили Небесні сурми.
Розімкнулися лави вояків-людей.
Наперед виїхало півсотні напівбогів.
Сам здійняв свого списа.
— Сіддхартхо, — промовила Смерть, — ніколи не був ще звитяжець Калкін переможений в битві.
— Знаю.
— Зі мною Талісман Приборкувача. На вогнищі біля Світокраю згоріла підробка. Я підмінив його, аби вивчити в вільну хвилину. Проте вільна хвилина так і не випала. Зачекай хвильку, я накину його на тебе.
Сам здійняв руки, і Смерть застібнула йому на попереку пояс із мушель.
Воякам Міста Жадань він подав знак зупинитися.
Смерть мчала його одного назустріч напівбогам.
Над головами декотрих із них мінилися німби зародкових Образів. Інші несли дивовижну зброю, аби сфокусувати на ній дивовижні свої Атрибути. Вогняні язики лизнули колісницю. Вітри налетіли на неї. Креснув оглушливий грім. Сам змахнув списом — і перші троє з його супротивників схитнулися й попадали зі спин своїх ящерів.
Смерть спрямувала на них свою колісницю.
Гострими, як бритви, боками, косила свій ужинок машина Смерті; і мчала вона втричі прудкіш за коня і вдвічі — за ящера.
Сам линув уперед, оповитий туманом — кривавою млою. Назустріч йому шугали важкі снаряди — і щезали, даленіючи, по обидва боки від колісниці. У вухах лящав надзвуковий виск, але щось цей виск приглушувало.
Незворушний лицем, здійняв Сам свого списа високо над головою.
І враз спалах нежданої люті перебіг йому по обличчю, а з гостряка списа зринули блискавки.
На обвуглені головешки перетворилися ящери та верхівці.
У ніздрі Самові вдарив дух горілої плоті.
Він зареготав, і Смерть розвернула колісницю для нового наїзду.
— Чи дивитесь ви на мене? — загукав Сам у Небо. — Тож дивіться — і начувайтеся! Бо схибили ви!
— Не роби цього! — озвалася Смерть. — Надто рано! Ніколи не глумися над богом, поки він іще не загинув!
І ще раз промчала колісниця крізь шереги напівбогів, і ніхто не зміг її торкнутися.
Просурмив ріг — і священний полк рушив на підмогу своїм проводирям.
Назустріч їм рушили вояки Міста Жадань.
Сам стояв у колісниці, а довкола важко гупали снаряди — жоден з них не вціляв. Смерть раз по раз врізалася колісницею в ряди ворогів, то ніби розколюючи їх клином, то наче прохромлюючи рапірою. Орудуючи на всі боки, Сам співав, і спис його був подібний до зміїного жала, подеколи з нього з сичанням зринали сліпучі іскри. А Талісман світився на поясі в Сама блідим вогнем.
— Ми їх подужаємо! — звернувся він до колісничого.
— Зараз на полі тільки напівбоги та люди, — мовила у відповідь Смерть. — Вони досі випробовують наші сили. Дуже мало зосталося тих, хто пам’ятає могутність Калкіна у всій її повноті.
— У всій її повноті? — перепитав Сам. — Жодного разу не виявляв Калкін своєї могутності у всій її повноті, о Смерте. Ніколи впродовж усіх століть цього світу. Хай же виступлять нині вони проти мене, і заплаче небо над їхніми тілами, і зачервоняться води річки Ведри од їхньої крові… Ви чуєте мене? Ви чуєте мене, боги? Виходьте ж супроти мене! Я викликаю вас, сюди, на це поле! Оберніть проти мене всю вашу силу, виходьте ж!
— Ні! — втрутилась Смерть. — Ще зарано!
Над ними знову з’явилася Громова Колісниця.
Сам підняв списа — і довкола пролітаючої машини вибухнуло піротехнічне пекло.
— Тобі не слід виказувати себе, хай вони поки що не здогадуються, до чого ти вдатний! Рано ще!
Крізь клекіт бою та спів у власному мозку до нього долинули слова Тараки:
— Вони підіймаються річкою вгору, о Приборкувачу! А інший загін підступив до брами міста!
— Погукай Даліссу, хай підіймається та жаром своїм перетворить в окріп води Ведри. А ти зі своїми ракшасами мерщій до брами Міста Жадань, винищи нападників!
— Слухаюсь, Приборкувачу! — мовив Тарака і щез.
Промінь сліпучого світла вихопився з Громової Колісниці і проштрикнув лави захисників.
— Настала пора, — мовила Смерть і майнула своїм плащем.
В останній шерезі ясновельможна Ратрі, верхи на своїй вороній кобилиці, звелася на стременах і відкинула чорний серпанок, що оповивав її лати.
І заволали од страху обидва війська, бо затулило сонце своє лице, і пітьма розлилася по ратному полю. Стебло світла, що вихопилось було з Громової Колісниці, зів’яло, і палючого сяйва немов не було.
Лише слабке світіння, що не знати звідки точилося, зійшло на них, коли вискочив на поле Владика Мара — у своїй примарній колісниці, яка мінилась усіма барвами, запряжена кіньми, що вивергали з себе ріки паруючої крові.
Йому назустріч метнувся Сам, та дорогу йому загородив загін вояків, і перше ніж він прорубався крізь них, Мара кинувся геть полем, убиваючи всіх на своєму шляху.
Насупився Сам і підняв свого списа, проте ціль його розпливалася, міняла обриси, і разючі блискавки падали то позад неї, то пообіч.
Вдалині, у водах річки почало займатися притлумлене світло. Воно пульсувало теплом, і щось схоже на мацаки на мить скинулося над водою.
З боку міста долинав клекіт бою. У повітрі було повно демонів. Земля, здавалося, ходила ходором під ногами у вояків.
Знову Сам здійняв свого списа, і зазубрена лінія світла шугнула з нього у піднебесся, а звідти у відповідь
