Бог Світла - Роджер Желязни

— Я знаю.

— А боги й справді дужі — дужчі, ніж будь-коли раніш.

— Ну то скажи, хто йде нам на підмогу.

— Повелитель Нірріті Чорний, він ненавидить всіх і все на світі, та найдужче ненавидить Богів з Небесного Міста. Тим-то і шле битися на рівнині побіля Ведри свій нелюд — тисячу зомбі. Він обіцяв, що після бою нам, ракшасам, вільно буде вибрати собі які завгодно вцілілі тіла вирощених ним безмозких мертвяків.

— Не до вподоби мені допомога Чорного, та іншої ради немає. Коли ж вони прибудуть?

— Уночі. А Далісса з’явиться тут ще раніше. Я вже чую її наближення.

— Далісса? Хто це?..

— Остання з Матерів Нестерпного Жару. Тільки вона одна знайшла порятунок в глибинних водах, коли Дурга й звитяжний Калкін брали приступом морський купол. Їй подушили всі яйця, й вона не може більше нічого відкласти, але в тілі її все ще криється спопеляюча сила морського жару.

— І ти гадаєш, що після всього вона допомагатиме мені?

— Вона не допомагатиме нікому. Вона остання, хто вцілів з її роду. Вона битиметься на рівних — сама за себе.

— То знай, що та, яку звали колись Дургою, носить нині тіло Брахми, вожака наших ворогів.

— Он що, тепер ви обоє — чоловіки. Далісса могла б стати на бік Калі, якби та лишилася жінкою. Але вона вже вибрала, до якого табору пристати. Ти — її вибір.

— Це допоможе трохи зрівноважити шанси.

— Цього разу ракшаси приженуть слонів, ящерів та величезних кицьок і нацькують їх на наших ворогів.

— Це добре.

— І прикличуть вогняних елементалів.

— Чудово.

— Далісса вже неподалік. Вона чекатиме на дні річки і вирине, коли знадобиться.

— Перекажи їй від мене вітання, — мовив Сам повертаючись, щоб зайти до свого шатра.

— Перекажу.

І він опустив за собою відкидну запону.

Коли Бог Смерті спустився на рівнину, що розкинулась по берегах Ведри, напав на нього в подобі величезної кицьки з Канібуррхи вожак ракшасів Тарака.

І одразу відскочив, наче горох від стіни. Бо пирскався Яма антидемонським репелентом, і не міг через те Тарака до нього наблизитись.

Ракшас крутнувся і з кицьки перекинувся на вихор сріблястих порошинок.

— Боже Смерті! — вибухнули слова в голові у Ями. — Чи пам’ятаєш ти Пекельний Колодязь?

І в одну хвилю вир усмоктав у себе уламки скель, каміння та рінь і жбурнув усе це здаля на Яму, який завинувся в свого плаща, затулив його полою очі і стояв, не ворухнувшися.

За хвилю чи другу люта буря вляглася.

Яма не ворушився. Все довкола було встелене уламками, та поблизу нього — ані камінчика.

Яма опустив полу свого плаща і вп’явся поглядом у живу круговерть.

— Якими чарами, — долинули слова, — ти спромігся втриматись на ногах?

Яма не зводив з Тараки погляду.

— Яким дивом ти ще крутишся? — спитав він у відповідь.

— Я — наймогутніший серед ракшасів. Я вже витримував твій смертоносний погляд.

— А я — наймогутніший серед богів. Я вистояв проти всієї вашої орди у Пекельному Колодязі.

— Ти — лакуза Тримурті.

— Помиляєшся. Я прилетів сюди, аби тут, на цьому місці битися проти богів в ім’я Акселераціонізму. Незмірна моя ненависть, і приніс я з собою зброю, аби підняти її проти Тримурті.

— В такому разі, гадаю, доведеться мені відкласти герць із тобою. Матиму приємність битися з тобою пізніше.

— Слушно, як на мене.

— І ти, звісно, бажаєш, аби привели тебе до нашого вождя?

— Я й сам знайду дорогу.

— Тоді — до наступної зустрічі, Владико Ямо…

— Бувай, ракшасе.

І Тарака, палаючою стрілою шугнувши в небо, щез з очей.

Кажуть одні, що розгадав Яма свою загадку в той час, як стояв у величезній клітці серед мороку і пташиного посліду. Інші кажуть, що перегодом повторив він шлях Кубериних міркувань і перевірив їх за допомогою записів, які зберігалися у Безмежних Палатах Смерті. Хай там як, а, зайшовши до шатра, поставленого на рівнинному березі річки Ведри, він привітався до господаря його, чоловіка на ім’я Сам. Узявшись за руків’я свого клинка, зустрівся той з ним віч-на-віч.

— Смерте, ти забігаєш попереду битви, — сказав він.

— Дещо змінилося, — відповів Яма.

— Що саме змінилося?

— Моя позиція. Я прибув сюди, аби виступити проти волі Небес.

— Яким чином?

— Крицею. Вогнем. Кров’ю.

— Яка ж причина такої переміни?

— На Небесах завелася мода на розлучення. На зради. І на збиткування. Пані перебрала через край, і тепер я знаю причину, Князю Калкіне. Я не приймаю вашого Акселераціонізму, але й не відкидаю його. Для мене важить лише одне: він єдина на світі сила, здатна чинити опір Небесам. Зважаючи на це, я приєднаюсь до тебе, якщо ти приймеш мій меч.

— Я приймаю твій меч, ясновельможний Ямо.

— І я підніму його на будь-кого з небесної зграї — окрім лише самого Брахми, з яким не шукатиму зустрічі.

— Гаразд.

— Тоді дозволь мені стати твоїм колісничим.

— Я не проти, однак у мене немає бойової колісниці.

— Одну, вельми незвичайну, я прихопив з собою. Дуже довго працював я над нею, та вона й досі не завершена. Але вистачить і цього. Маю зібрати її сьогодні ж уночі, бо завтра на світанні заклекотить битва.

— Я так і передчував. Крім того, ракшаси попередили мене, що наближається військо.

— Так, пролітаючи, я бачив його згори. Головний напрям удару — з північного сходу, з боку рівнини. Пізніше втрутяться й боги. Але окремі загони, безсумнівно, нападатимуть з усіх напрямків, і з-над річки також.

— Річку ми контролюємо. Жар Далісси чекає на дні. Коли настане слушна година, вона зможе здійняти могутні хвилі, нагріти їх до кипіння і вихлюпнути окропом на береги.

— Я гадав, що з Жаром покінчено назавжди!

— Лишилась вона одна, остання.

— Як я зрозумів, на нашому боці битимуться і ракшаси?

— Атож, і не тільки…

— А хто ще?

— Я прийняв підмогу — ціле військо безмозких зомбі — од Владики Нірріті.

Очі в Ями звузились, він засопів.

— Це недобре, Сіддхартхо. Рано чи пізно, але його однаково доведеться знищити, і не варто було користуватися послугами такого, як він.

— Знаю, Ямо, але становище в мене критичне. Вони стягнуть сюди свої сили сьогодні вночі…

— Якщо ми переможемо, Сіддхартхо, розіб’ємо Небесне Місто, підірвемо стару релігію, вивільнимо людину для індустріального прогресу, то і тоді у нас ще лишаться вороги. Доведеться боротися, аби скинути самого Нірріті, який усі ці століття вижидав, поки боги зійдуть з арени. Бо інакше все знову буде так само, а то й гірше — боги принаймні зберігали якусь часточку такту в своїх