Бог Світла - Роджер Желязни

Ухопив Бог Смерті обома руками лезо Громоваджри, коли гостряк його був уже за кілька дюймів од його серця. Та ніщо не могло спинити Меча-Громовицю, і потекла кров з порізаних ним долоней Ями.

Обернув Брахма на Владику Пекельного Колодязя смертоносний свій погляд, що черпав тепер життєву силу і з нього самого.

Гостряк торкнувся Ями.

Повертаючись боком, відскочив Яма, і меч різонув йому тіло від ключиці до плеча.

Двома гострими списами зробились тоді його очі, і, втративши людську подобу, ракшас перетворився на дим.

Голова Брахми впала йому на груди.

Тільки і встиг іще заволати Тарака, побачивши, як скаче до нього на білому коні Сіддхартха, а повітря довкола потріскує і пахне озоном:

— Ні, Приборкувачу! Погамуй свою силу! Смерть моя належить Ямі…

— О нерозумний демоне! — промовив Сам. — Не треба було…

Але Тараки вже не стало.

Яма, впавши навколішки коло Брахми, затягував джгут довкола того, що лишилося від його лівої руки.

— Калі! — кликав він. — Не вмирай! Озовися до мене, Калі!

Брахма застогнав, очі йому на мить розплющилися і одразу склепилися знову.

— Запізно, — пробурмотів Нірріті. Він повернув голову і подивився на Яму. — Або ні, саме вчасно. Адже ти Азраїл, так? Янгол Смерті…

Яма дав йому ляпаса, і смута крові з його долоні лягла відбитком на обличчя Чорного.

— «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне, — проказав Нірріті. — Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться. Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю».

Яма знову ляснув його.

— «Блаженні голодні і спраглі правди, бо вони наситяться. Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть. Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать…»

— «І блаженні миротворці, — доказав за нього Яма, — бо вони синами Божими назвуться». Хіба є тут місце для тебе, Чорний? Чий син ти, що сподіяв усе це?

Нірріті посміхнувся і мовив у відповідь:

— «Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне».

— Ти безумець, — сказав Яма, — а тому я тебе не вбиватиму. Здихай сам, коли прийде твоя година, бо чекати її вже недовго.

І, підхопивши Брахму на руки, він поніс його до міста.

— «Блаженні ви, коли будуть ганьбити вас, — провадив Нірріті, — та переслідувати, і зводити на вас усякі наклепи та лихословити вас через Мене…»

— Води? — спитав Сам, відкорковуючи флягу й підводячи голову Нірріті.

Нірріті глянув на нього, облизав губи і кволо кивнув. Сам влив йому до рота трохи води.

— Хто ти? — спитав умирущий.

— Сам.

— Ти? Ти знову відродився?

— Не собі я цим завдячую, — відповів Сам. — Це сталося без жодних моїх зусиль.

Сльози набігли на очі Чорному.

— То виходить, перемога дістанеться тобі, — ледь спромігся він промовити. — Не збагну, як Він міг допустити таке…

— Це лише один із світів, Ренфрю. Хто відає, що відбувається на інших? І це аж ніяк не та боротьба, що в ній я прагнув перемоги, ти ж знаєш. Мені шкода тебе і шкода, що так склалося. Я згодний з усім, що ти сказав Ямі, згодні з цим і всі послідовники того, кого вони називали Буддою. Вже й не пригадую, чи був ним я сам, чи це був хтось інший. Але нині я одійшов од нього. Я знову стану людиною, а люди хай збережуть того Будду, що мають у серці. Байдуже, яке було джерело, послання таки було чисте, повір мені. Тільки тому воно і зійшло, пустило коріння та розрослося.

Ренфрю ще ковтнув води.

— «Так усяке добре дерево приносить і плоди добрі», — промовив він. — Волею, вищою за мою волю, визначено, аби вмер я на руках у Будди, визначено світові сьому такий Шлях… Даруй мені своє благословення, Гаутамо, бо я помираю…

Сам схилився над ним.

— Вітер несеться на південь і знову вертає на північ. Весь світ — невпинний коловорот, і вітер кружляє слідами його круговерті. Всі ріки течуть у море, але море не переповнюється. До витоків своїх вертаються річкові води, аби знову текти. Те, що було, — це те, що буде; що вже звершилося — звершиться знову. Нема спогадів про минуле і не буде спогадів про те, що буде з тими, хто прийде своєю чергою опісля…

І він укрив Чорного своїм білим плащем, бо той уже був неживий.

Яна Ольвегга принесли до міста на ношах. Сам негайно послав переказати Кубері та Нараді, щоб чекали його в Приймальні Карми, бо ясно було, що в цьому своєму тілі Ольвегг довго не протриває.

Коли вони заходили до Приймальні, Кубера перечепився об тіло мертвого чоловіка, що лежало на проході.

— Хто це? — спитав він.

— Хтось із Владарів.

Ще троє мертвих служників Жовтого Колеса лежало в коридорі, який вів до операційних, де здійснювалося перевтілення. Всі троє були озброєні.

І ще одного знайшли вже поблизу машин. Разючий удар кинджала влучив у самісінький центр жовтого кола, від чого тіло чоловіка стало схоже на пробиту мішень. На розтулених губах завмер, не встигнувши вихопитись, передсмертний зойк.

— Чи не городяни таке вчинили? — висловив гадку Нарада. — З кожним роком Владарів ненавиділи все дужче. Мабуть вони скористалися тим, що в розпалі битви…

— Ні, — заперечив Кубера, відгорнувши заплямоване кров’ю укривало, під яким на операційному столі лежало тіло. Глянувши на нього, він накрив його знову.

— Ні, це не городяни.

— Хто ж тоді?

Він знову поглянув на стіл.

— Це тіло Брахми, — проказав він значливо.

— О!

— Напевно вони не хотіли дозволити Ямі скористатися машинами для операції перевтілення.

— Де ж Яма тепер?

— Не уявляю. Але зараз нам краще поквапитись, якщо ми хочемо врятувати Ольвегга.

— Атож. До роботи мерщій!

Високий юнак прийшов до Палацу Ками й спитав Пана Куберу. На плечі в нього сліпучо виблискував спис, коли він нетерпляче походжав покоєм.

Зайшов Кубера, кинув погляд на спис, на юнака і промовив одне коротке слово.

— Атож, перед тобою Тек, — озвався списоносець. — Новий спис, новий Тек. Немає більше потреби бути мавпою, отож я знову став людиною. Незабаром вирушаю, тому і прийшов попрощатися — з тобою і з Ратрі…

— Куди ти попрямуєш, Теку?

— Хочу побачити решту світу, Куберо, поки ти ще не встиг замеханізувати всієї його магії.

— Цей день однаково не за горами, Теку. Дай же тебе вмовити — побудь іще з нами…

— Ні, Куберо. Я вдячний тобі, проте капітан Ольвегг не може дочекатися, коли ми відчалимо. Він і я вирушаємо разом.

— Куди ж лежить ваша путь-дорога?

— На схід, на захід… хтозна? На всі чотири вітри… Скажи-но, Куберо, кому нині належить Громова Колісниця?

— Найперше вона, звісно, належала Шіві. Та Шіви