Об’єкт 21 - Віктор Степанович Сапарін

Не давати ж справді оголошення в газети про таку знахідку!

Стоячи перед розчиненою стінною шафою, я розшукував серед тісно навішаних речей брунатний піджак, який збирався віддати випрасувати. Раптом перед моїми очима промайнула голуба пляма. Вона була такою яскравою, що я виразно побачив її у напівтемряві стінної шафи. Минуло, мабуть, секунд п’ять, доки я зрозумів, що пляма світиться. Вона була на синьому літньому пальті, на місці кишені.

Засунувши руку в кишеню пальта, я намацав пом’яту металеву трубку, Це був старенький ліхтарик, який я знайшов на станції.

Останній раз я надівав пальто в той день, коли наша комісія закінчила роботу. Тоді був кінець літа, дерева стояли в золотому вбранні, перші зів’ялі листочки кружляли в повітрі. А зараз за вікном падав сніг — з того часу минуло понад два місяці.

Мабуть, ліхтарик засвітився випадково, коли я перебирав у шафі одяг. Я хотів було погасити ліхтарик. Але кнопка не рухалася з місця.

Я засунув його в шухляду письмового стола.

Кілька днів я не підходив до письмового стола, а потім, висуваючи для чогось шухляду, знову побачив ліхтарик. Яскраве холодне світло бризнуло в кімнату. Ліхтарик світив так, наче в нього тільки що вставили нову батарейку.

Я уважно оглянув ліхтарик. Корпус його був наглухо запаяний. Невже він світить з того самого дня, як я знайшов його на вулиці? Але ж звичайно ліхтарики не світять по два місяці, а, як правило, через годину, найбільше дві потребують заміни батарейки.

Здивований, розглядав я ліхтарик. Що це за маленьке чудо?

Та пора вже, мабуть, сказати про себе трохи докладніше.

За своєю спеціальністю бухгалтера я працюю багато років і при всьому бажанні не можу вважати себе молодою людиною. Але й до літніх людей я себе не відношу.

Я маю схильність до спостережень і узагальнень, яка властива людям зрілого віку. Разом з тим. незважаючи на серйозність вдачі, є в мені не те що легковажність, а якийсь зовсім хлоп’ячий потяг до романтики. Виявляється він у тому, що я весь час чекаю: от-от станеться щось незвичайне і цікаве.

І дійсність дуже часто справджує мої сподівання. А тому, кінець кінцем, я починаю думати, що саме наше життя, яке безупинно приносить нам щось нове, по-справжньому романтичне.

Я, трохи винахідник.

У нашій установі я здобув славу тим, що сконструював разом з двома інженерами машину, яка автоматично робить багато обчислень, необхідних у бухгалтерській практиці.

«Старший бухгалтер» — так назвали ми свій апарат — належить до так званих «читаючих» машин. За допомогою відповідно підібраних фотоелементів він чудово розрізняє цифри. В апарат можна закласти велику відомість, і він з такою швидкістю, якої не може досягнути ніякий інший прилад, сам додає цифри по всіх графах та напрямках і друкує у відповідному місці готовий підсумок. Так само швидко він перевіряє, коли треба, будь-яку відомість, сигналізуючи навіть про найменшу помилку. Апарат виконує багато й інших операцій, полегшуючи роботу бухгалтера. І ніякого шуму, тріску, ніякої роботи рук або зусиль людського мозку.

Остання вимога може здатися дивною: адже праця бухгалтера — праця розумова. Але енергія людського мозку повинна витрачатися на творчу роботу, а не механічну, навіть якщо вона математична.

У винаході цього приладу мені, власне, належить тільки математична ідея, а механічна частина спроектована інженерами, моїми співробітниками.

Це серйозний бік моєї діяльності. А ось приклад другої крайності — легковажності: смішний і наївний вчинок, в якому я не соромлюся признатись.

Якось до нас у бухгалтерію принесли замовлення з друкарні — бланки різних відомостей. Пачки відомостей були загорнуті в яскраву упаковку — аркуші; на яких у друкарні, мабуть, випробовувалися фарби. Ця барвиста обкладинка привернула мою увагу, і я почав розглядати зім’яті аркуші цупкого паперу.

На одному з них були якісь жовті кружала, від яких розходилися промені — малюнок повторювався, як на шпалерах. На другому — такі ж самі кружала, тільки білі і на блакитному фоні. На третьому — яскраво-червоні блискавки.

Чи то яскраві фарби привернули мою увагу, чи, може. кольорові плями були зв’язані з тими дрібними, але невідчепними враженнями, від яких ми за дивною примхою уяви інколи ніяк не можемо відкараскатися, тільки барвисті кружальця та блискавки не раз поставали потім серед робочого дня перед моїми очима на фоні цифр, які я читав.

Не тільки мене зацікавили ці яскраві фарби.

Наш молодий рахівник Таня Голубєва зробила з однієї красивої обгортки папку для зберігання старих паперів. Ця кольорова папка вирізнялася на фоні звичайних жовтих конторських швидкозшивачів, наче троянда, що впала на пісок (нехай вибачить мене читач за це порівняння).

І я, хоч і був значно старший за Таню, теж спокусився: вирізав ножицями смужку з блискавками і смужку з кружалами, склеїв їх, і в мене вийшла закладка для бухгалтерської книги.

Не думав я тоді, що мені ще доведеться зустрінутися з цими блискавками і кружалами при зовсім інших обставинах.

З деякого часу в нашій установі стали все частіше говорити про об’єкт 21.

Вперше я почув цю назву на нашій обчислювальній фабриці. Але чи знає читач, що це таке? Обчислювальна фабрика, — це невелике за розмірами, але величезне за розмахом роботи підприємство, справжній «математичний млин». Сюди надходять довгі колонки цифр з супровідним папером, в якому вказується, що з ними треба робити. Оператор закладає пачку таблиць у магазин відповідного апарата, натискує на важіль і відходить собі, щоб зайнятися іншими справами. Механічний обчислювач бере з магазина аркуш за аркушем, «прочитує» числа і справді з казковою швидкістю робить необхідні обчислення. Остаточний результат автомат друкує на бланку, після чого дзвоником кличе оператора.

Наша обчислювальна фабрика за своїм обладнанням — одна з найкращих у країні.