Об’єкт 21 - Віктор Степанович Сапарін

Запитання лишилося без відповіді.

Через тиждень на ім’я директора інституту надійшла посилка. В невеличкому ящичку лежала тонюсінька плівка. Коли її почали виймати, здавалося, що їй не буде кінця, вона зайняла всю кімнату. Виявилося, що плівка має форму кулі.

До посилки була додана записка:

«Повертаю ваше майно. Насилу розглядів цю річ з вертольота, пролітаючи над лісом. В оболонці е рваний отвір — мабуть, пузир лопнув на височині під тиском газу, який поступово розширювався. Можливо, це для вас становитиме інтерес. Бамбукову трубку лишаю собі. Отвір у ній був закоркований зсередини шматочком розщепленої деревини. Власне, це й відіграло фатальну роль: якби не забилася трубка, що мала правити за випускний клапан, куля повільно спустилася б. Між іншим, трубку ніяк не могли відірвати од затверділої оболонки, що прилипла до неї — довелось одрізати. Ваша «Б-34» справді надзвичайно міцна.

Майор Скоробогатов».

Незвичайний сад привертає загальну увагу. В погожий осінній день під блакитним московським небом достигали апельсини й мандарини. Банани, які навіть у Сухумі не родять, стояли згинаючись під гронами жовтіючих ніжних плодів. Ананаси росли на землі між деревами.

Найдивовижніше полягало в тому, що сад, як здавалося, був розташований під відкритим небом.

Не було масивних оранжерей з їх бетоном, скляними стінами і півкруглим покриттям. Тільки стовпи на середній алеї саду підтримували дуже рідку сітку з дроту.

«Яке призначення цієї сітки?» — міркували відвідувачі сільськогосподарської і промислової виставки, розглядаючи великі чарунки розміром у два метри. І тільки підійшовши зовсім близько, вони помітили, що поверх сітки накинута кришталево-прозора тонюсінька, майже невидима плівка.

Екскурсовод пояснив, що за допомогою цього дуже дешевого обладнання можна перетворювати сади в оранжереї.

Це було тільки одне з багатьох застосувань пластмаси, випущеної під назвою «кришталевий серпанок». З неї виготовляли плащі й накидки від дощу, які, згорнувши, можна було вкласти в сірникову коробку, оболонки для аеростатів, навіть надувні човни. Все це демонструвалося тут же, на виставці, і продавалося в кіосках та магазинах.

Перед вітриною, де був виставлений плащ-невидимка, одягнутий на манекен, стояв невисокий на зріст майор.

— Незамінна річ для болільників футболу, — сказав хтось уголос.

Його весело перебили:

— Ну, це дрібниця! Приїжджаю вчора на стадіон, а його від дощу перекрили ось таким куполом. Плівка подвійна, а в проміжку — гелій! Одне слово, повітроплавна покрівля-невидимка!

Майор обернувся. Поряд стояв типовий завсідник футбольних матчів, високий чоловік з сивими скронями.

— Майор Скоробогатов! — вигукнув високий. — Оце зустріч! Бачили нашу «Б-34»? Пам’ятаєте її?

— Як не пам’ятати, — посміхнувся майор. — Адже ця історія мала своє продовження.

Подробиці майор розповів академікові Смирнову в номері готелю наступного дня.

Під час спроби перейти кордон (у пункті, дуже далекому від міста, де відбувалися описані раніше події) була затримана людина, для якої Розшепихін добував пластмасу. Викрадач думав, що за лабораторним зразком можна розкрити виробничий секрет. До цього Виноградов уже один раз, щоб одчепитися від Розщепихіна, дістав йому пластмасу. Але замість «Б-34» він підсунув щось зовсім інше. Обман викрився. Розщепихіну добре перепало від тих, на кого він працював, і «агент по збуту» пред’явив нові, ще суворіші вимоги до Виноградова. Дізнавшись, що пластмаса таємниці не становить, той приніс у банці з-під гуталіну вже справжній «Б-34». Але Розшепихін побоювався нової каверзи і, мабуть, вирішив, перш ніж передавати пластмасу далі, перевірити, чи справді вона утворює тонку й міцну плівку. Дослід закінчився вимушеним польотом.

— Вам дуже пощастило, — зауважив Смирнов, — випадок на кордоні допоміг усе з’ясувати.

— Випадок? — посміхнувся майор Скоробогатов і з легким докором подивився в очі вченому. — Чоловіка з пластмасою чекали на кордоні. Про нього знали, невідомо тільки було, з ким він зв’язаний. Так що історія розплуталась одразу з двох кінців… Але не буду більше затримувати. Бажаю вам нових успіхів і бачте, більшої пильності.

Через кілька років після закінчення війни мені довелося поїхати у відрядження на Далеку Північ.

На той час заполярні траси не були так оснащені авіанавігаційним обладнанням, як тепер, і в дорозі нерідко траплялися непередбачені зупинки. Негода змусила нас приземлитись біля бухти Капризної, де звичайно ніхто ніколи не сідав, — тут була тільки запасна площадка. Власне, в районі самої бухти, де ледве сів наш важкий літак, погода стояла чудова, світило сонце, на ясно-блакитному небі не видно було ні хмаринки. Але десь попереду, впоперек нашого маршруту, рухався циклон, про який знали тільки метеорологи, і його нам треба було переждати.

Закріпивши літак тросами, ми — троє пасажирів, льотчик і бортмеханік — вирушили в посьолок, розташований за кілька кілометрів від аеродрому. Посьолок з п’яти будиночків стояв на березі бухти, що глибоко врізалася в сушу і з усіх боків була оточена горами. В посьолку розмістилися радіомаяк, метеостанція і житлові будинки.

Допізна просиділи ми в гостинних господарів, розповідаючи про життя на Великій землі. Була вже друга година ночі, коли ми розійшлися по своїх кімнатах у відведеному для нас окремому будиночку.

Прокинувшись уранці, я швидко проробив свої десять вправ, бо не забуваю їх виконувати в будь-яких умовах, взявши зубну щітку та мило, вийшов у коридор.