Об’єкт 21 - Віктор Степанович Сапарін

Тут, в одному з цехів фабрики, випробовувався і наш «старший бухгалтер», перед тим як його було передано в серійне виробництво.

Одного разу, прийшовши на фабрику, я звернув увагу на купи вкритого цифрами паперу. Вони лежали на столі працівника, який приймав замовлення.

— Підкидають вам сировину, — зауважив я, вказавши на стіл.

— Та все об’єкт 21, — відповів він. — Останнім часом так і засипає нас циферією.

Якось я застав на обчислювальній фабриці незнайомого мені інженера. Саме при ньому принесли чергову пачку таблиць з поміткою «21» зверху на кожній сторінці.

Працівник, який приймав замовлення, жартома вигукнув:

— Знову від вас! Звідки ви тільки берете їх, ці цифри?

— Не турбуйтеся, не з голови, — посміхаючись, відповів інженер. Очевидно, це був замовник. — Цілком реальні величини, хоч і небесного походження.

— Отже, ви берете їх з неба? — сказав я. — Чудове джерело, нічого сказати!

— Ні, ми одержуємо їх на Землі, на наших приладах, але своїм походженням вони справді зобов’язані Місяцю.

— Бачу, — зауважив я, — ви, інженери, навіть Місяцю не даєте спокою.

— А чого ж йому даремно крутитися навколо Землі? Повинен працювати! — в тон мені відповів замовник.

— Гм… Хочете приладнати до нього привод? — вирішив я підтримати його жарт. — Далеченько доведеться тягнути!

Інженер перестав сміятися. Очі його блиснули.

— Сучасна техніка, — сказав він, — знайде спосіб примусити супутник Землі працювати, не сумнівайтеся. Місяць даватиме нам енергію.

На цьому розмова закінчилася.

З того часу, буваючи на обчислювальній фабриці, я щоразу бачив великі купи таблиць з цифрами місячного походження. Об’єкт 21 ставав одним із основних наших замовників.

Але повернімося до ліхтарика. Він усе ще світив у шухляді мого письмового стола.

В нашому главку працюють інженери різних спеціальностей, і мені здалося, що було б досить слушно показати комусь із них свою знахідку.

Вибравши зручний час, я взяв ліхтарик і попрямував до завідуючого конструкторським бюро.

— Чим можу бути корисним? — спитав він, подаючи мені руку і ласкаво примруживши очі. — Над чим зараз працюєте?

Завідуючий бюро не міг собі уявити, що хтось може жити й працювати просто так, нічого не винаходячи і не сушачи голову над якимось удосконаленням.

Я пояснив, що цього разу прийшов у зовсім іншій справі.

— Мені потрібна, — сказав я, — консультація з питань електротехніки, не зв’язана безпосередньо з моєю винахідницькою діяльністю.

— Гм… — багатозначно промовив завідуючий бюро.

Він, мабуть, подумав, що я не хочу говорити про свою нову ідею, доки не буду певен у її правильності.

— Будь ласка, будь ласка, — промовив він. — Та хоч до Івана Павловича зверніться. Адже він уже допомагав якось вам До речі, от і він.

У кімнату зайшов інженер Афанасьєв. У свій час він консультував електричну частину нашого «старшого бухгалтера».

Через хвилину ми вже розмовляли з Афанасьєвим у його кабінеті.

Я розповів історію з ліхтариком з самого початку. Іван Павлович слухав мене уважно, його молоде обличчя було серйозне. Тільки один раз він посміхнувся, коли я сказав, що не зважився одразу звернутися до когось у цій справі, боячись, що мені не повірять.

— Так, це справді маленьке чудо, — зауважив він. Потім задумався і додав. — Власне, воно велике. Навіть для нас, людей, які вже звикли до чудес техніки, воно грандіозне. Пам’ятаю, коли я вперше дізнався про це відкриття, то був дуже вражений.

— Так ви знали про це й раніше? — вигукнув я.

Афанасьєв засміявся.

— Незабаром дізнаються про нього всі. Це не з тих відкриттів, які лишаються надбанням вузького кола спеціалістів. Винахід уже застосовується, хоч, правда, межі застосування його ще невеликі. Він тільки випробовується Тому поки що про нього мало хто знає.

— А що ж це за винахід?

— Акумулятори нової системи.

— Це дуже важливе відкриття?

— Величезне Переворот у техніці.

Іван Павлович підвівся і пройшовся з кутка в куток.

— Ви тільки подумайте, — сказав він, — за останню половину століття в науці сталися колосальні зміни, техніка обігнала найсміливіші мрії недавнього минулого, а способи збереження електричної енергії в принципі не змінилися. Візьміть батарейку до кишенькового ліхтарика і розберіть її. Вона така сама, як і півстоліття тому: прилад з цинку і вугілля з електролітом із розчину нашатирю, описаний ще в старих підручниках фізики, поряд з гальванічною електрикою й іншими азами тодішньої недосконалої електротехніки. Вам ніколи не здавалося, що, купуючи нову батарейку, ви берете в руки якийсь технічний анахронізм?

Я признався, що не замислювався над цим.

— А тимчасом це саме так, — вів далі Афанасьєв. — Наука, що проникла в суть будови атома, і техніка, що навчилася створювати різноманітні чудові прилади, протягом довгого часу не могли нічого вдіяти з цією примітивною батарейкою та її собратами — громіздкими лужними й кислотними акумуляторами, не могли дати людству іншого, зручнішого способу акумулювання електричної енергії. Отже, виходить, важке було завдання! Справді, тут є чим пишатися, — додав Іван Павлович після короткої мовчанки. — Адже справа, кінець кінцем, не в кишенькових ліхтариках. Це колосальна перемога. І важко навіть одразу сказати, скільки нового внесе цей винахід у наше життя.

Я попросив Івана Павловича хоч у кількох словах охарактеризувати значення нового винаходу.

— Візьміть, для прикладу, практичне застосування електричної енергії, — сказав він. — Її добувають тепер різними способами, в тому числі й за допомогою атомних установок. Але для використання електричної енергії звичайно треба тягнути проводи до споживача. А от інший, дуже простий спосіб: енергію добувають у потужних стаціонарних установках і надходить вона до споживача ось у таких крихітних