Об’єкт 21 - Віктор Степанович Сапарін

— Що всередині?

— Енергія. І її вистачить, щоб усі ваші чайники й каструлі забезпечували вас смаженим і вареним протягом року.

На засмаглому обличчі інженера з’явилася вдоволена посмішка. Я зустрічав уже цей вираз задоволення від праці і гордості за неї на обличчях людей, які не відділяють чужих успіхів од своїх.

— Що це, акумулятор? — спитала Ганна Іванівна.

— Так, дослідний. Ви зустрінете зараз такі акумулятори по всьому Заполяр’ю. Вони тут випробовуються. Уявляєте, — інженер підвищив голос, — корабель-електроплав бере на борт кілька ящиків таких штучок і може вільно плавати протягом усієї навігації. Ці акумулятори вже вийшли з лабораторії і тепер перевіряються. Одні в Арктиці — в умовах незвичайного холоду, другі, навпаки, — в пустелях жаркого півдня, треті — в субтропіках, де мало не кожен день дощі, і так далі.

— І вони заряджені енергією від звичайної теплової станції? — поцікавився я.

— Можливо, — посміхнувся наш співрозмовник. — Але це не має особливого значення. Акумулятори зберігають електричну енергію, добуту будь-яким способом. А взагалі цей винахід, — він показав на картонний циліндрик, — матиме дуже широке застосування.

Про це я вже знав. Мене цікавило інше.

— А що означає місяць на етикетці? — спитав я.

— От цього я не можу вам сказати, — знову засміявся інженер. — Вважатимемо, що це просто заводська марка…

Було зрозуміло, що інженер просто не хоче повідомляти подробиць випадковим супутникам. Мені ж весь час здавалося, що всередині картонного циліндрика, якого тримав у руках мій супутник, міститься енергія місячного притягання. Та сама енергія, що, можливо, примушувала світитися ліхтарик Геннадія Степановича, який я віз з собою. Енергія морських припливів.

Сучасні повітряні подорожі не відзначаються довготривалістю. Наш літак уже котився по бетонній доріжці Загорянського аеродрому…

З одного літака я тут же, в аеропорту, пересів на інший.

Поки новий літак готували до відльоту, я встиг тільки пообідати і надіти полярне обмундирування: кабіна в цьому літаку не обігрівалася, не те що в рейсовій машині.

«Ну от, починається провінція, — подумав я, натягуючи хутряні торбаси. — Чого б-не поставити електричну пічку, яку можна було б підключати до одного такого патрона!»

Та коли я заліз у кабіну, то побачив, що там, власне, нічого опалювати. Я був єдиним пасажиром у цьому вантажному літаку, призначеному для перевозок продуктів, які швидко псуються. Величезний кузов, разів у півтора більший, ніж товарний чотирьохосьовий вагон, був заповнений ящиками й бочками. Мене, так би мовити, підвозили на попутному повітряному грузовику.

Звичайно, я міг би дочекатися пасажирської машини, але сам наполягав на тому, щоб мене відправили якнайшвидше.

«Як же цей сарай з крилами сідає? подумав я — Адже йому потрібна доріжка кілометрів два!» Я згадав невеличку посадочну площадку біля бухти Капризної, де ми сідали багато років тому.

Але пілот на моє запитання заспокійливо відповів, що в Арктиці пасажирські та вантажні авіатраси зараз обладнані всім необхідним, крім того, повітряний «битюг» — експериментальна машина і не боїться вимушених посадок. Він звернув мою увагу на шасі літака.

Під фюзеляжем було багато широких коліс невеликого діаметру — я налічив їх шістнадцять пар. Цей гігант сідав прямо на черево і котився по землі на своїх колесах, мов на роликах, довільно і сильно гальмуючи.

— Можна сідати в тундрі, — запевнив, мене пілот. — А як буде потрібно, то й на воду. Пам’ятаєте, як під час війни «кукурудзяники» сідали де завгодно? Ця махина знаходить собі місце для по, садки ще легше, ніж «ПО-2». В Арктиці вона успішно конкурує з вертольотом.

Я сів на своє місце — відкидне крісло біля кабіни пілота — і став чекати дальших подій.

Пробігши по злітній доріжці з півсотні метрів, наша повітряна стонога дужим ривком відірвалась од землі і, тонко заспівавши чотирма моторами, почала швидко набирати висоту. В момент зльоту я почув Свист, який доносився зовні, і побачив крізь маленьке віконце кабіни вогняний струмінь, що вибивався з-під літака.

«Стартові ракети, — догадався я, — або допоміжні реактивні двигуни».

Замість потужного ревіння моторів долинав тонкий комариний писк.

Придивившись до пульта пілота, я зрозумів, що мотори були не реактивні і не поршневі, а електричні, з автоматичним регулюванням. Мабуть, і сюди вже проникли нові акумулятори; тут їх теж випробовували. Даремно, здається, докоряв я «провінції» за відсталість!

«Може, ми летимо на енергії місячного притягання? — подумав я. — З погляду електриків, це, можливо; й не дуже істотно, а з незвички все-таки чудно!..»

Функції штурмана виконували приладі, що працювали автоматично. Машина летіла за сигналами радіомаяків, без втручання пілота. Він тільки стежив за картою і силуетом місцевості на екрані дорожнього локатора.

В дорозі пілот частував мене свіжими яблуками.

— Наші, — зауважив він, — заполярні. І що дивовижно — ростуть прямо під відкритим небом.

Я поглянув на яблуко. Середнього розміру, воно було тверде, дуже соковите і приємне на смак. У роті від нього було прохолодно і пощипувало, як буває, коли п’єш газований сік.

— Тепер, — сказав пілот, — такі сади на кожній зимівлі саджають.

— І в Капризній є?

— І в Капризній, — не змигнувши й оком, відповів пілот.

«Ну, добре, — подумав я, — незабаром я зможу перевірити, що в полярників називається жартом і що за яблуко я з’їв. Мабуть, це традиційний жарт, якому піддають кожного новачка».

Рівно через годину, глянувши на прилади, пілот повів машину на зниження.

Я з цікавістю чекав, як ця гусениця сідатиме на свої тридцять дві ніжки.

Але льотчик раптом похитав головою і, натиснувши на якусь кнопку, вийшов з кабіни у вантажне відділення.

— Поземок, — пояснив він.

Поки наш літак спокійно розсікав морозне повітря, на землі, виявляється, почалася справжня хуртовина.

Важка машина описувала широкі кола над тундрою. Я поглянув у віконце.