Об’єкт 21 - Віктор Степанович Сапарін

— Уявіть собі, що немає ні припливу, ні відпливу, — почав пояснювати Геннадій Степанович. — Так було, — він поглянув на годинник, — дві години тому. Машини станції стояли. Станція зупиняється чотири рази на добу. В цьому її недосконалість. Але для нас це не має значення. Чому? Побачите потім. І от почався приплив. Як тільки вода ринула з відкритого океану в бухту, особлива заслінка в підземному тунелі подала сигнал сюди. Командний пункт прийняв цей сигнал і дав розпорядження перемкнути обладнання, що спрямовує воду на лопаті турбіни. Адже перед цим вода йшла в іншому напряму — з бухти. Проте, куди б не йшла вода — з бухти чи в бухту — вона завжди проходить через турбіни.

Одночасно були подані накази першій турбіні — приготуватися до роботи. Її лопаті, що стояли вздовж потоку води, автоматично повернулись, і машина почала без ривків працювати, поступово набираючи необхідну кількість обертів. Рівень води збільшувався, і поплавок, вимикаючи одні контакти і вмикаючи інші, давав усе нові й нові розпорядження. Одна за одною вступали в дію інші турбіни, поки, нарешті, не почали працювати, як і зараз, усі шість. Потім, в міру того, як спадатиме вода, вони так само автоматично поступово вимикатимуться. Як бачите, сам Місяць робить усі вмикання і вимикання. Він, так би мовити, і є черговим диспетчером цієї станції.

— А хто проектував станцію? — спитав я.

— Наш інститут. А вихідні дані давав Інститут припливів. Ми н далі працюватимемо в тісному контакті.

— Але припливні станції мають свою ваду, — промовив я. — Ви самі казали: вони працюють нерівномірно.

— Ходімте, я вам покажу, як ми в даному разі виходимо із скрутного становища, — запросив Смирнов.

Він провів мене в зал, по стінах якого високо від підлоги проходили товсті мідні шини.

— Акумуляторна, — пояснив Геннадій Степанович. — Наша станція дає енергію не в сітку, а повністю витрачає її на зарядку акумуляторів. Так що практично нам цілком байдуже те, що навантаження станції змінюється: все одно кожна добута ампер-година складається ось у ці копилки.

Він показав на розташовані понад стінами стелажі. на яких стояло безліч маленьких баночок.

Підійшовши ближче, я впізнав у «баночках» знайомі вже мені циліндрики в яскравій обгортці. Вони рухалися на конвеєрі, поки не потрапляли в довгі латунні затискачі, на зразок того, як патрони входять в обойму. Обойм було кілька, і кожна вмішала патронів сто. Коли верхній патрон займав своє місце, стаючи на зарядку, з нижнього кінця обойми вивалювався готовий заряджений патрон. Він падав на, еластичну сітку, яка виносила його в сусідні приміщення.

— Кожен циліндрик-акумулятор вміщує стільки електричної енергії, скільки її дають при повному навантаженні всі шість агрегатів станції протягом хвилини. — вів далі Смирнов. — Тепер зрозуміло, чому цієї енергії вистачає для того, щоб перетворити звичайний кишеньковий ліхтарик у «вічний»? Довелося для цих ліхтариків замовляти спеціальні лампочки, щоб і вони служили довго.

— Акумулятори теж вашого інституту?

— Ні, їх розробляв інший інститут. Ми застосовуємо акумулятори тому, що це вигідно поєднується з роботою припливних станцій.

Оглянувши станцію, ми вирушили до будинку на другому боці греблі. Тут містилися філіали Інституту припливів і того інституту, де працював Геннадій Степанович і який займався проектуванням припливних електростанцій. Геннадій Степанович познайомив мене з керівниками і працівниками обох філіалів.

Власне, об’єкт 21 і являв собою філіал інституту припливів та інституту припливних гідростанцій, які спільно працювали над проблемою освоєння енергії морських припливів на всьому північному узбережжі нашої країни. Гідростанція бухти Капризної була дослідною базою, де досліджувались і перевірялись різні нововведення, перш ніж застосовувати їх в інших місцях.

Голубенцова на об’єкті я, на жаль, не застав. Він був у від’їзді протягом всього… мого перебування в Капризній.

— А чому ж ви, Геннадію Степановичу, — сказав я, коли ми йшли через посьолок, — не показуєте ваш яблуневий сад?

Ми пройшли мовчки кроків п’ятдесят.

Геннадій Степанович раптом зупинився.

— Ось, — сказав він, показуючи рукою на засніжений пустир, огороджений невисоким муром, — сад, про який ви питали. Але звідки ви дізналися про нього?

Цей пустир я бачив і раніше, але гадав, що то ділянка, відведена під будівництво.

— Де ж сад? здивовано перепитав я, дивлячись на пустир.

— Ось він, — сказав Смирнов, — перед вами.

— Але я не бачу дерев?

— Дерева тут, — завжди гучний голос Геннадія Степановича тепер став тихим, а сам він якимось незвичайно задумливим. — Вони під снігом.

Все виявилося дуже простим. Сибірські садоводи давно вже вирощують яблуні, гілки яких ростуть низько над землею? і навіть доторкуються до неї. Взимку їх закидає снігом, і під його прикриттям еони переносять сибірські морози. Ці яблуні краще використовують і літо. В надґрунтовому шарі повітря, де ростуть такі дерева, тепліше. Їх коріння йде не в глибину, а, як і гілля, простягається горизонтально. В районах вічної мерзлоти досить, щоб земля відтанула на порівняно незначну глибину, і вже можна розводити ці чудові яблуні.

І все ж мені здався дивним цей сад під відкритим небом у Заполяр’ї.

— Ну, яблуньки ж не просто пересаджені, — пояснив Геннадій Степанович. — Тут попрацювали не тільки наші садоводи-мічурінці, вивівши спеціальний сорт для Заполяр’я, але доклали рук і ми, техніки.

— А що тут можуть зробити техніки? — не зрозумів я. — Сад же під відкритим небом! Хіба що поставити до кожного дерева електричну грубку і обігрівати цілий рік?

— Ми це й зробили, — спокійно підтвердив Геннадій Степанович. — Тільки не ставили до кожного дерева по грубці, а проклали нагрівальну систему на всій ділянці прямо в ґрунті. Технічно це простіше і дає набагато більший ефект. Тут. значно раніше починається весняне відтавання. Ще під снігом ми пробуджуємо яблуні до життя. А як тільки довкола починає сходити сніг, вони вже зеленіють. Огорожа захищає їх од вітру, і тут, наче на значно південнішій широті, плоди визрівають чудово. Під час заморозків дужче нагріваємо ґрунт. А