Об’єкт 21 - Віктор Степанович Сапарін

— Мала дуже, — з сумнівом сказав Зеленін. — Хіба що тільки миша всередині. Або в крайньому разі кіт.

Ракета, зачепившись парашутом за осокорину, що росла на стрімкому розі, висіла на стропах, майже торкаючись землі. Завдовжки вона була трохи менша, ніж метр, і мала довгий гострий ніс і потовщену середину.

— «Завод Імені Кірова», — прочитав напис на ракеті Ваня Скребушкін. — Бачили? Заводська марка! Отже, ракета наша.

— Можливо, наші посилали її на Місяць, а вона не долетіла і повернулася, — висловив припущення Вася.

— Мала дуже, — повторював скептично Коля. — Що в ній пошлеш?

— А що посилати? Людей на Місяці все одно немає. Так зганяли для проби.

Ця думка здобула двох чи трьох прихильників. Решта вагалися.

— А чого сперечатися, сказав Федя Задорнов, який досі мовчав — Треба віднести в сільраду. Дядько Федір розбереться.

Дядько Федір, голова сільради, виявив на полірованому корпусі ракети ще один напис, який не помітили хлопчаки: «Академія наук СРСР».

— Молодці, хлопці! — сказав він. — Мабуть, щось важливе.

Він запакував ракету в ящик із стружками, сам одвіз на станцію і здав прямо в поштовий поїзд, який ішов на Москву.

Незабаром сталася нова подія. Хлоп’ята сиділи біля старого млина, від якого лишився тільки напівзогнилий зруб і зовсім замшіле колесо і ловили з загати окунів. І саме в ту мить, коли риба клювала особливо завзято, в небі пролунав свист. Він весь час підсилювався і змінювався в тоні. Щось промайнуло в повітрі, вдарило прямо в жорно, що лежало біля млина, і свист почав віддалятися.

Хлопці кинулися до жорна, але нічого, крім невеликої плями, трохи більшої за мідний п’ятак, на позеленілій поверхні каменя не побачили.

Через дві хвилини за шістнадцять кілометрів від старого млина, на міському стадіоні, де тренувалася футбольна команда, сталася не менш цікава подія. Один з гравців дав сильну «свічку», і м’яч перелетів через паркан. Гра припинилася. Поки хлопчаки-болільники шукали м’яч, з того боку, звідки чекали його, почувся свист, і замість м’яча прилетіло щось таке, чого ніхто не встиг розглядіти, вдарилося об трибуну і з виском помчало далі.

Майже в той самий час на міському майдані, як багато хто думав, упав метеорит. Але він не розсипався і не згорів, а, черкнувши об бруківку, знову піднявся в повітря й полетів.

Ще одна пригода сталася в тому ж місті, але цього ніхто не бачив. У парку культури хтось шпурнув великим каменем у бронзову фігуру купальниці біля фонтана. Камінь відскочив, розколовшись на кілька кусків. Уламки впали недалеко від парку, в яр, що густо заріс чагарником і лопухами. І тільки ямка на плечі бронзової купальниці нагадувала про цю подію.

Стояла літня спека, і більярдний стіл винесли на площадку даху десятиповерхового будинку готелю.

Грали двоє. Старший, професор Сергій Іванович Свиридов, чоловік років п’ятдесяти, легкими, вправними рухами кия розміщував кулі так, як йому було зручніше, і бив точно в ціль. Кулі розбігалися по сукну, мов артисти балету, що розігрували пантоміму.

Молодший, кандидат наук Проторенко, кремезний, навіть огрядний, червонощокий, азартно розмахував києм і бив з силою, якій не вистачало точного розрахунку.

— Коли б я вірив у прикмети, — зауважив Свиридов, — то подумав би, що куля з цифрою «сім» приносить мені щастя. Ця куля витворяє просто-таки чудеса. Погляньте: ледве торкнувшись борту, вона з силою відскакує і, зверніть увагу, як точно додержує закону рівності кутів падіння і відбиття! Це, безумовно, талант, геній серед більярдних куль.

— Ану, лишень, я цього генія разок стукну!

Проторенко ретельно натер крейдою кий.

Чи то удар був занадто сильний, чи, може, «геній» надміру чутливий, але куля «7» піднялася високо над головами гравців, виписала дугу і зникла за кам’яним парапетом, яким було обнесено площадку.

Сергій Іванович підійшов до краю площадки, щоб поглянути, куди впала «щаслива» куля, але в цю мить вона з’явилася з-за парапету, наче її хтось кинув знизу. Професор піймав кулю і поглянув униз: внутрішній двір готелю був безлюдний. Та, власне, хто б зміг закинути звідти кулю на дах десятого поверху?

— Дивно, — пробурмотів він, розглядаючи кулю. — Ви щось розумієте, Петре Семеновичу?

Петро Семенович здивовано дивився на професора.

— Повторимо експеримент, — рішуче сказав професор і підкинув кулю високо вгору.

«Сімка» піднялася вище від щогли антени і полетіла вниз.

Обидва гравці, нахилившись над парапетом, стежили за кулею.

Вони побачили, як куля доторкнулася до гладенької плити у дворі і помчала вгору, наче нею вистрілили з рогатки. Не долетівши до тієї височини, з якої вона почала падати, всього метрів на п’ять чи шість, куля ніби завмерла на мить і знову полетіла вниз. Доторкнувшись до бруківки, вона знову стрибнула вгору, але піднялася вже трохи нижче. Так вона падала й підіймалася принаймні разів двадцять. Нарешті, підскочивши до рівня другого поверху, куля полетіла скісно, заскакавши по двору, мов кенгуру, і зникла.

— Оце номер! — порушив мовчанку професор. — З чого ж зроблена ця куля, хотів би я знати?

— Звичайна пластмаса, — пробурмотів. Петро Семенович. — Адже із слонової кістки більярдні кулі тепер не роблять?

— Звичайна?! Ну, знаєте, більш незвичайного я ще нічого не бачив. А нумо, спробуємо ще!

Сергій Іванович узяв кілька куль із столу. Його партнер теж набрав білих ядер.

На превеликий подив мешканців готелю, вони почали кидати їх униз. Коли тихий дворик наповнився гуркотом куль, які стукались об бруківку, з вікон почали висуватися голови. Кулі стрибали, мов величезні білі блохи, але навіть найспритніша з них не