Об’єкт 21 - Віктор Степанович Сапарін

— Але ж на це доводиться, мабуть, витрачати багато енергії, зауважив я.

— Радянські люди, — Геннадій Степанович знизав плечима, — для того й оволодівають все новими джерелами енергії, щоб з її допомогою переробляти природу, поставити її собі на службу.

Він знову замислився і решту дороги мовчав.

Завдання, задля якого мене викликали з Москви, було таке.

Припливні станції працювали автоматично, і люди приходили сюди тільки для огляду і ремонту обладнання. А, проте, треба було вести повсякденний облік кількості вироблюваної енергії, заряджених і незаряджених акумуляторів на складі, облік витрати мастильних матеріалів тощо.

У різних приміщеннях станції стояли прилади, що реєстрували всі потрібні величини, але дані приладів вимагали певного узагальнення, а потім відображення у відомостях.

— Можна було б взяти рахівника, — сказали мені, — але йому довелося б робити дуже вже прості операції. Прикро використовувати людину Для того, щоб вона записувала на папір показники приладів і проробляла потім з цими цифрами прості арифметичні дії.

— Ну що ж, — сказав я, — коли наша установа впоралася з конструюванням такого приладу, як «старший бухгалтер», то «старшого рахівника» якось уже змайструємо.

Я вже мав деякий досвід у таких справах, і завдання здалося мені неважким. Я запропонував усі прилади, що здійснюють облік, з’єднати спеціальною проводкою з апаратом, який ми назвали «рахівником». Він мав бути комбінацією лічильника, арифмометра і цифро-друкувальної машини. Всі дані приладів він мусив друкувати у відповідних графах вкладеної в нього відомості. Спеціальні графи призначалися для підсумкових величин. Коротше кажучи, апарат повинен був не тільки фіксувати поточні витрати і наявність різних матеріалів, але й робити необхідні підрахунки.

Ми розробили стандартні типи відомостей для апарата, де передбачили всебічний облік роботи станцій. Склав я разом з працівниками об’єкту і технічні завдання для конструювання «рахівника». Сам апарат вирішено було виготовляти в конструкторському бюро нашого главку. Я познайомився і подружив з багатьма тутешніми працівниками.

Цифри, якими завантажував нашу лічильну фабрику об’єкт 21, виявилися даними про припливи. По всьому неосяжному узбережжю, що омивається північними морями, стояли десятки тисяч лічильників, які кожної години відзначали рівень води. Ці дані, як їх називали «тонни цифр», бо таблиці й справді важили тонни, — літаками доставлялись у Москву і там перетворювалися в зведену таблицю руху морських припливів на величезному просторі земної кулі.

Мені цей спосіб оперування цифрами здався до деякої міри громіздким. Звичайно, заводити власну обчислювальну фабрику для об’єкту 21 було невигідно; він не міг повністю завантажити її. Але возити «тонни цифр» на наш «математичний млин» теж не найкращий вихід із становища. Я запропонував подумати над таким приладом, який би не тільки обчислював коливання рівня води в тому місці, де його встановлено, але й давав би узагальнені результати цих спостережень. Тоді інститут одержуватиме від своїх приладів-автоматів не сировину, а вже опрацьовані дані, з якими буде набагато менше клопоту. Тобто я знову ж таки пропонував поєднати прилад-«обліковець» з обчислювальним апаратом. Працівники інституту припливів дуже доброзичливо зустріли цю ідею, і, кінець кінцем, було вирішено замовити пробний прилад нашому главку. Мене просили взяти участь у його розробці.

Ввечері ми зібрались у «кают-компанії» — обідньому залі готелю, де я жив у ці дні.

— Ви обіцяли. — звернувся я до Смирнова, — розповісти історію про свій ліхтарик.

Геннадій Степанович замислився.

— Історія, — сказав він після невеликої паузи, — дуже складна. Це ліхтарик мого товариша, який піл час війни загинув у Ленінграді від фашистської бомби Ми працювали з ним в одному інституті, над однією проблемою. Під час нальоту бомба впала на той корпус, де чергував мій товариш. Ліхтарик і чорновий зошит із записами — все, що лишилося від його особистих речей.

Геннадій Степанович замовк. Можливо, він згадав далекі дні ленінградської блокади.

— А що це за проблема, над якою працювали ви і ваш загиблий друг? — спитав хтось.

— Ми працювали над проблемою обігрівання ґрунту електрикою. Мій друг загинув, але справа, яку ми почали з ним разом, здійснюється зараз великою групою вчених. Жодна його думка, жодний рядок записів у зошиті не лишилися без уваги, його іменем названо сам метод перетворення тундри в сад. Можливо, найкращим пам’ятником йому будуть ці вічно квітучі оазиси в Арктиці, яких, я вірю, незабаром тут з’явиться дуже багато. Наш яблуневий сад і дослідні сади в інших пунктах Заполяр’я — перші ділянки таких оазисів. А ліхтарик його я залишив собі…

Під час цього мого відвідання бухти Капризної не трапилося інших пригод. Я бачив речі, які вражали не більше, ніж те. що можна було побачити в інших місцях. Адже всюди в нашій країні здійснюються цікаві справи, відкриття, дружно працюють люди. Об’єкт 21 був тільки одним із багатьох.

Але в мене було відчуття, що пережив у ці дні величезні події.

Прилетіла вона прямісінько з світового простору Так принаймні здалося хлоп’ятам, які спостерігали її падіння. Спочатку почувся шум, який нагадував далёкий грім, потім над самісінькою лукою щось блиснуло, і раптом на парашуті зависла блискуча металева ракета.

Хлопці побігли до річечки, що перетинала луку: до неї зносило вітром ракету, яка повільно знижувалася.

— Це з Марса, — впевнено заявив Вася Аринушкін. — Більш нізвідки. На Місяці людей нема. А на цій, на Венері… там ще не настав кам’яний вік. Іхтіозаври ракету не пошлють!