Об’єкт 21 - Віктор Степанович Сапарін

— Ану, хлоп’ята, — скомандував він, — пошукайте ще, та гарненько!

Чекати довго не довелося. Хлопці принесли лист у капсулі з-під фотоплівки, яка, очевидно, була закладена в корпус снаряда.

Незабаром Проторенко доповідав Свиридову про результати поїздки. Перед ними на білому столі в лабораторії лежали куски ракети, знайденої в яру.

Сергій Іванович уважно прочитав листа. «Про всяк, випадок повторюємо всю історію ще раз, — так починався лист, — бо не певні, чи дійшла за адресою перша ракета».

З листа видно було, що його послала геологорозвідувальна експедиція, яка працює в горах, у глухих, малодосліджених місцях. Сліди покладів руди привели дослідників до глибокої безодні, і розвідники відважились спуститися вниз по канату. Вони досягли дна безодні в цілому благополучно, але при цьому розбили рацію. Тепер у них був єдиний засіб для зв’язку з зовнішнім світом — уціліла поштова ракета, яку вони відправили з Кам’яної безодні за допомогою ракетної установки. Послали без точного прицілу, в бік найближчого населеного району, вважаючи, що в чиї б руки вона не потрапила, радянські люди, звичайно, перешлють її за адресою. Однак чи тому, що геологи забилися в таку тарганячу щілину, оточену лісом, і виявити їх з вертольота було важко, чи тому, що в листі були не точно визначені координати Кам’яної безодні, але й досі ніхто не прийшов на допомогу експедиції.

За ці дні в Кам’яній безодні було зроблено багато цінних знахідок. Особливий інтерес у геологів викликав камінь кольору слонової кістки: він легко піддавався обробці, а вдарившись об тверду скелю, відскакував, наче гумовий. Це й наштовхнуло працівників експедиції на думку виготовити з каменю снаряд і надіслати з ним ще одного листа.

— Так, — сказав Сергій Іванович, — треба негайно замовити телефонну розмову з Москвою. Недаремно ви так настійливо шукали слід «сімки»!

Через годину всі зацікавлені організації вже знали про знахідку. Виявилося, що після одержання посилки з першої ракети в район Кам’яної безодні з найближчого аеродрому вже вилетів вертоліт. Другий лист полегшив розшуки експедиції.

Свиридов дістав дозвіл залишити частину ракети для дослідження в своїй лабораторії.

— Про всякі камені чував, — сказав він Петрові Семеновичу, і про такі, що схожі на ганчірку, і про такі, що замінюють мило, і навіть про їстівні, а от про стрибучий камінь дізнаюся вперше. Ну що ж, Петре Семеновичу, за роботу!

Автомобіль ніжно-кремового кольору описав коло по двору і з’їхав на поміст, який обривався, наче лижний трамплін. Промчавши по помосту, він з розгону пролетів у повітрі метрів десять.

— Ой! — вигукнула жінка в натовпі глядачів, які стежили за машиною.

Машина доторкнулася до землі, підстрибнула на півметра, підскочила ще разів зо два і поїхала дорогою, посеред якої було вкопано кам’яний стовп. Не сповільнюючи руху, машина наштовхнулася на стовп і відлетіла від нього, мов більярдна куля.

Автомобіль зупинився. До нього підійшло кілька чоловік. На його корпусі не виявилося жодної вм’ятини. Шофер посміхнувся. Мабуть, випробування не завдало йому ніякої неприємності.

— Пружність дорівнює міцності, — зауважив сивий чоловік, один із запрошених, який стояв поряд з Свиридовим. — Як ви досягли цього? — звернувся він до Сергія Івановича.

— Дещо підказала та речовина, яку знайшли в Кам’яній безодні. Ви, мабуть, чули про цю історію? В природі цей матеріал створювався довго, і все-таки він виявився не зовсім доброякісним. Відносно пружності претензії немає, а от міцність, знаєте, підкачала: вся ця музика розліталася на куски при четвертому або п’ятому ударі. Ну, довелося попрацювати, тут коротко не розкажеш. А цей автомобіль зроблено з міцного і пружного матеріалу, виготовленого в лабораторії, — не тільки ресори, але й шасі і весь корпус. Тому він і одскакує від перепон, ніби м’яч. Зараз його пустять по вибоїнах, і ви самі побачите.

Машина розвернулась і попрямувала до ділянки «бездоріжжя», спеціально підготовленої для дослідження. Тут були підібрані всі перешкоди, що можуть зустрітися шоферові, якому завжди не таланить. Машина то підіймалася на стрімкий горб, то летіла в яму, то проскакувала на повному ходу міст з проломом у настилі, то «брала» канаву, мов скаковий кінь.

— Справжні скачки з перешкодами, — промовив співбесідник Сергія Івановича. — А що виготовляють ще з цієї пластмаси?

— Та багато що. Наприклад, велосипедні рами. Така рама пружинить і ніколи не ламається. Пробували навіть стільці робити. Поставили ми ці стільці на плоскому даху десятого поверху готелю «Південь». А тут і налетів шквал, пам’ятаєте, в газетах про нього писали? Покрівлю з будинків зривало, кілька ліхтарних стовпів вирвало з землі. І наші стільці знесло з площадки. І от, уявіть собі, вони застрибали по вулиці, мов зайці. Порозбігалися по всьому кварталу, і всі виявилися цілісінькими. Поряд з «вічними» ручками, що, як ви знаєте, далеко не вічні, тепер будуть і справді «вічні» столи, шафи, буфети. Телефонні апарати і трубки теж більше не розбиватимуться. Розробляється конструкція небиткого корпусу і особливо кріплення деталей радіоприймача і телевізора. Якщо такий приймач випадково упустити, це йому аж ніяк не пошкодить. Та хіба мало ї в нашому побуті і в техніці ламких речей, які можна буде виготовляти з нового матеріалу!

Автомобіль, успішно подолавши всі перешкоди, вибрався знову на асфальт.

— Чудово, — сказав інженер. — А тепер, будь ластка, відійдіть усі.

Він узяв у руку булижник і щосили шпурнув його в кузов. Камінь відлетів і покотився по асфальту. Інженер підійшов до автомобіля і почав розглядати в лупу місце, об яке стукнувся камінь.

— Тріщин немає, — сказав він нарешті, ховаючи лупу. — Ну, що ж, Сергію Івановичу, — звернувся інженер до професора Свиридова, — прокатаємося трохи по місту?