Об’єкт 21 - Віктор Степанович Сапарін

— Яким чином?

— Дюжини портативних акумуляторів, які можна вмістити в кишені, цілком вистачить, щоб електровоз доставив поїзд із Москви у Владивосток. А якщо ви забезпечите його батареєю з кількох сот елементів — а така батарея займе за обсягом не більше місця, ніж шухляда цього письмового стола, — ваш електровоз зможе працювати без перезарядки півроку. Те саме треба сказати і про тролейбуси, електробуси, електромобілі, електропароплави, електротрактори тощо. Отже, все, що рухається, одержуючи електричну енергію на ходу, зможе мати її без посередництва контактної сітки, яка дорого коштує, потребує пильного догляду і все ж, що не кажи, зв’язує дії всіх цих машин. А завдяки таким крихітним акумуляторам, можна пустити електровоз і по не електрифікованій ділянці шляху, а тролейбус ходитиме без тролів будь-якою вулицею і навіть по заміському шосе.

— Це одне застосування акумуляторів, — говорив далі Іван Павлович, — але, звичайно, не єдине. Адже, використовуючи ядерну енергію, ми не відмовляємося і від інших джерел. Наприклад, енергія річок. Або потужні станції на газі. Колосальна кількість енергії, яку виробляють наші електростанції, надходить до споживачів по проводах. Але ви знаєте, що є такі місця, куди немає рації прокладати лінії високої напруги. Скажімо, в Арктиці багато населених пунктів, але вони порівняно невеликі і часто дуже віддалені один від одного. Чи є рація тепер тягнути по всьому неосяжному північному узбережжю лінію високовольтної передачі? Новий винахід підказує інший шлях. Електричну енергію в будь-якій потрібній кількості і в такій самій зручній тарі, — Іван Павлович підкинув у повітря ліхтарик і впіймав його, — можна завозити одразу на рік під час чергової літньої навігації. Вивантажити по кілька ящиків у кожному порту, взяти на борт «порожні» акумулятори, от і весь клопіт. І нема» чого більше завозити пальне в Антарктику. Ми ніби підключаємо якийсь антарктичний агрегат до волзької чи сибірської електростанції.

— Дивовижно! — прошепотів я, вражений картинами, що їх малював переді мною інженер. — Але скажіть, — вигукнув я, — хто ж винайшов цю чудесну річ?

— О, тут працював цілий колектив, — посміхнувся Іван Павлович. — Такі відкриття можливі тільки при високому рівні науки й техніки і тісній співдружності їх. Теоретично про можливість акумулювання величезних кількостей електричної енергії в невеликому об’ємі знали вже давно. Але вся справа в практичному вирішенні цього завдання. І це бар’єр, який треба зуміти подолати. Відкриття, як бачите, величезне… Що ж до власника ліхтарика, який ви знайшли, — Іван Павлович повертів у руках мою знахідку, — то, здається, я можу вам його назвати. Це Геннадій Степанович Смирнов.

— Смирнов? — мимоволі вигукнув я. — Геннадій Степанович?

— А хіба ви його знаєте? — в свою чергу здивувався інженер.

— Кремезний такий, широкоплечий? Дуже енергійний. І життєрадісний. Такий собі славний молодець…

— Він!

Я ляснув себе по лобу. Ну, звичайно, це був він — чоловік, який загубив ліхтарик. Він ним користувався на станції і напевно випадково загубив. Я згадав, що навіть бачив цей ліхтарик у руках Геннадія Степановича ще коли ми летіли в Арктику в одному літаку. Тільки тоді він не був «вічним».

Поринувши в спогади, я замовк.

Афанасьєв тепло поглянув на мене і промовив:

— Ну, якщо ви давній друг Геннадія Степановича, то повинні знати і про цей ліхтарик. Адже Смирнов не розлучається з ним з самої війни Він дуже зрадіє, коли дізнається, що ліхтарик знайшовся.

Іван Павлович пообіцяв мені узнати адресу Смирнова.

Повертаючись додому, я думав про події і розмови останніх днів.

Кілька разів я поглядав угору, туди, де високо над дахами будинків, над останніми вікнами з оранжевим світлом, висів у блакитному небі сяючий серп. Ледве помітним попелястим кольором до нього була домальована решта місячного диска.

«Що там за енергія, — думав я, — на тому світилі і як вона потрапляє в руки радянських людей? Хіба це не дивовижно, що наші вчені зуміли використати і цей далекий супутник Землі для потреб будівництва! І який чудовий винахід — ці незвичайні акумулятори, що так спрощують використання будь-якої енергії!» згадав я розмову з Афанасьєвим.

Осяяні світлом, наче витесані з каменю, стояли будинки найновішої архітектури. Величезні, мов заселена гора, вони, проте, не гнітили своїми розмірами, а справляли враження сили й краси.

Пройшла юрба студентів, юнаків і дівчат, які так весело розмахували своїми портфельчиками і папками, наче там лежали ключі від усіх на світі таємниць.

Промчав тролейбус, продзвенівши проводами.

Мимо білих дерев, укритих інеєм, по тротуару рухався потік пішоходів.

Пройшов високий старик з білими кучерями, на які була насунута широка хутряна шапка, срібляста, ніби від інею; його красиве обличчя сяяло молодістю. В капелюсі, недбало надітому на голову, в пальті з піднятим коміром, засунувши глибоко в кишені руки, простував молодий мислитель або мрійник: серйозне обличчя і погляд людини, яка обмірковує щось на ходу. Хто він? Може, винахідник який вийшов погуляти після дня, проведеного за кресленнями? Пробігла дівчинка і папкою для нот на довгому шнурку і кісками, що стирчали над білячою шубкою…

Я люблю вдивлятися в обличчя людей, що зустрічаються мені на вулиці. Натхненний погляд, думка, яку читаєш в очах, дружелюбність у взаємовідносинах з товаришами, стримана енергія десь у куточках рота, а головне, впевненість, непорушна впевненість у своєму сьогоднішньому і завтрашньому дні… Ось те характерне, що бачиш на обличчях людей, зовні так не схожих одне на одного.

А чи помітили ви, що люди стають красивішими? Так, так, це факт. Власне, в цьому немає нічого незвичайного. Найкращі душевні якості людини — розум, воля, сміливість, благородство характеру — неминуче відбиваються в її очах, посмішці, виразі обличчя і надихають людину, роблять красивою. А саме ці риси виховує в людях наш радянський лад. Отже краса — це природна якість радянської людини.

І ще один висновок, до якого я прийшов і яким вважаю за потрібне поділитися з читачем: не вірте дзеркалу, якщо воно показує вам зайву зморщечку і ще одну сиву