Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт

— До 1973 року напади на нас сповільнюються завдяки вжитим нами заходам захисту, але ті, хто ставився до своєї безпеки недостатньо серйозно, досі ризикували зазнати Забуття. У 1975 році Пекінський Клуб Хронос видав останній бюлетень, в якому рекомендував усім, хто вижив, негайно покінчити з собою, щоб уникнути переслідування в цьому житті. На жаль… — куточок її рота сіпнувся, можливо від суму, — ми не передбачили, що після масового Забуття наш ворог вдасться до знищення багатьох з нас до народження. Ми вважали, що проти нас діє лінійне агентство, можливо, якийсь уряд, що дізнався про наше існування. Ми не розуміли, що вбивця може бути одним з нас. Втрати були надзвичайні. Ми намагалися з'ясувати, хто на нас нападає, хто нас убиває, але цей… злочин… був спланований, організований і виконаний з рішучою жорстокістю, яка приголомшила нас. Напевно, ми були самовдоволені. Ми були ліниві. Більше нас зненацька не захоплять.

Якийсь час ми йшли мовчки. Я досі був надто вражений, щоб говорити. Скільки я пропустив завдяки своїй ранній смерті? І в якій мірі глобальна атака Вінсента на Клуби Хронос була наслідком моїх дій, моєї відмови співпрацювати та погрози викрити його перед усіма? Атака вочевидь планувалася дуже довго, але хіба я не був частково відповідальний за те, що її було розпочато?

— Смерті до народження, — зрештою сказав я. — Якщо вони відбуваються починаючи з 1896 року цього життя, ви мали п'ятдесят років на розслідування. Вам вдалося щось знайти?

— Це було важко, — визнала вона. — Наші ресурси обмежені. Ті, хто загинув… Ми не знали точки їхнього походження, ми робимо висновок про те, що їх убито, лише з того факту, що вони не народилися. Але ми досягли певного прогресу й звузили список підозрюваних. Певним чином… — крива посмішка, в якій не більше гумору, ніж у гробниці. — Втрата життя серед нас спрощує визначення вбивці. Обмежений час, обмежене місце — є лише кілька кандидатів, хто міг це зробити.

— Ви маєте імена? — спитав я.

— Маємо, але перш ніж я все вам розповім, професоре, що ви хочете запропонувати мені?

Я мало не почав розповідати їй усе.

Про Вінсента Ренкіса, про квантове дзеркало, про наше сумісне дослідження.

Але ні. Занадто небезпечно, бо звідки ще можна було отримати цю інформацію, якщо не від мене?

— Як щодо великої організованої кримінальної мережі, яка охоплює весь світ? — запропонував я. — Яка здатна знайти будь-кого й будь-де, купити все за будь-яку ціну? Це вас задовольнить?

Вона замислилася.

Це задовольнить.

Вона назвала мені ім'я.

Розділ 64

Після зробленого за проханням Акінлеє Забуття я зустрічався з нею кілька разів. Одного разу, в першому ж її новому житті, я пішов до школи, де вона вчилася, потиснув її руку й спитав, як вона живе. Вона тоді була розумною, перспективною дівчинкою-підлітком. Акінлеє сказала, що збирається переїхати до міста й стати секретаркою. Це була найвища мета, яку в ті часи могла мати маленька дівчинка — височенна башта надії — тож я побажав їй удачі в цьому.

Наступного життя я знову відвідав її, цього разу тоді, коли їй було сім років. Вона привернула до себе увагу Клубу Аккри (які в будь-якому разі стежили за тією територією) тим, що її батьки вважали свою дочку божевільною. Вони спробували все, від викриків знахарів до наспівів імамів, але все одно, — плакали вони, — Акінлеє, їхня донечка-кралечка, була божевільна. Клуб Аккри оголосив про небезпеку того, що Акінлеє накладе на себе руки.

Я поїхав побачитися з нею, поки це не трапилося, і дізнався, що її віддали під опіку лікаря, який приковував своїх пацієнтів до ліжок кайданами. Епілептики, шизофреніки, матері, які бачили смерть своїх дітей, чоловіки з відрубаними кінцівками, які божеволіли від інфекцій та суму, хворі на церебральну малярію діти, які смикалися в агонії — усіх їх тримали в одній палаті й лікували, даючи щопівгодини ложку сиропу та ложку лимонного соку. Я так розлютився на того лікаря, що поїхавши звідти, вимагав, щоб Клуб Аккри знищив цей заклад.

— Те саме відбувається будь-де в цій країні, Гаррі, — скаржилися вони. — Просто такі часи!

Оскільки вгамувати мене не вдавалося, вони знехотя знесли ту будівлю й збудували на тому місці нову лікарню, де один психіатр з повноцінною кваліфікацією доглядав за тридцятьма пацієнтами, але впродовж перших трьох місяців їхня кількість зросла до чотирьохсот.

Коли я приїхав відвідати Акінлеє, вона була замала для свого віку через брак харчування. Вона дивилася на мене шаленими очима.

— Допоможи мені! — ридала вона. — Боже, допоможи мені, я одержима демоном!

Семирічна дівчинка хиталася від розпачу; одержима демоном.

— Ти не одержима, Акінлеє, — відповів я. — Ти здорова. Ти є собою.

Тієї ж ночі я забрав її до Аккри, до Клубу Хронос, члени якого привітали її як стару подругу, якою вона для них і була, і пригостили її найкращім частуванням за всі життя, які вона пам'ятала; вони познайомили її з розкішшю, сказали, що вона здорова й ласкаво прийняли в Клуб.

Багато років по тому я зустрів Акінлеє в клініці в Сьєрра-Лєоне. Вона була висока та красива, мала освіту лікаря й носила у волоссі яскраво-пурпуровий шарф. Вона впізнала мене, згадавши зустріч у Аккрі, й запросила мене на терасу попити лимонаду й поговорити про минуле.

— Мені кажуть, що я вирішила забути своє життя, — сказала вона, коли ми сиділи й дивилися, як сонце сідає за верескливим лісом. — Кажуть, що мені набридло бути такою, якою я була. Дуже дивно знати, що всі ці люди знали мене впродовж століть, але для мене вони все одно чужі. Але я кажу собі, що вони знали не мене, вони знали попередню мене; ту мене, яку я забула. Ти знав ту мене, Гаррі?

— Так, — відповів я. — Знав.

— Ми були… близькі?

Я подумав над цим.

— Ні, — зрештою сказав я. — Не дуже.

— Але… знаючи ту мене, як ти вважаєш, я… тобто, вона… вона правильно вчинила? Вона була права, що вирішила забути?

Я подивився на неї — на молоду, красиву, повну надій; згадав стару Акінлеє, яка помирала на самоті, яка сміялася, коли її покоївка пішла в глибини гонконзької затоки.

— Так, — зрештою сказав я. — Думаю, ти була права.

Розділ 65

Моє тринадцяте життя.

У Пекіні мені повідомили ім'я. Носій цього імені був підхожого віку, жив у підхожій частині світу й мав доступ до потрібної інформації — тобто,