Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт

«Професоре Сінг-Сонг, а хіба нагороди бригадирам заради підвищення виробництва не заохочують ідеологічну слабкість? Хіба бригадири не мають бути рівними зі своїми робітниками?»

На що я відповідав так: «Наглядач — слуга своїх робітників, бо саме вони, а не він, є виробниками. Але в будь-якій організації має бути очевидний лідер, бо інакше ми не матимемо засобів зібрати інформацію про успіхи та невдачі, і не зможемо розраховувати на те, що загальні рішення будуть втілюватися на найнижчих рівнях. Щодо нагороди бригадирів за успіх, наш досвід каже, що якщо цього не робити, мотивація бригадирів і робітників знижується, і наступного року вони, можливо, працюватимуть гірше».

«Але ж, професоре! Хіба не буде адекватною реакцією на це кампанія з індоктринації правильного мислення?»

Я посміхався, кивав і казав пусті, незначущі, брехливі слова.

* * *

Я наполіг на тому, щоб моє перебування в Пекіні було не довшим, ніж три місяці. Я вважав, що не зможу підтримувати свою легенду довше, й хотів мати ефективний спосіб відступу на випадок, якщо мене викриють. Також я встановив зв'язки з тріадами в Гонг-Конзі, і за моїм запитом вони, хоча й боялися, вислали на північ команду з п'ятьох чоловіків, які були готові будь-якої миті допомогти мені. Ні самі чоловіки, ні навіть тріада не думали, що їхніми ресурсами в Пекіні користуватимусь особисто я; вони вважали, що я, як завжди, діятиму через підставних. Коли я зустрів їх уперше, мене стривожило, як сильно вони вирізняються в натовпі, вони досі мали залишки гонконзького блиску: нові туфлі та чисті штани, м'яка шкіра; а від одного навіть пахнуло дорогим лосьйоном. Я вилаяв їх на суміші російської та мандаринської, але трохи заспокоївся, почувши, що мандаринською вони розмовляють чудово, хоча й з хунанським акцентом. Поки я працював, вони відправилися шукати Клуб Хронос, обережно поширюючи кримінальними нетрями Пекіна одне тихе питання за іншим, бо з пійманими злочинцями уряд розправлявся досить дико.

Пекінський Клуб Хронос.

Навіть уже поїхавши туди, я досі вагався, чи звертатися до нього, бо в двадцятому сторіччі вони мали серед Клубів світу досить сумнівну репутацію. Впродовж більшої частини часу свого існування Пекінський Клуб приємний і надійний, його навіть можна назвати туристичною принадою, бо тим, хто міг до нього дістатися, пропонувалися такі стабільність і розкіш, якою інші Клуби не могли похвалитися аж до 1890-их. Але починаючи з 1910 року цей Клуб поступово закривається, стаючи таким, яким у 1950-их був Ленінградський — підпільним Клубом, що був здатний хіба що підтримати свою молодь. До 1960-их від Пекінського Клубу залишається лише проказана шепотом чутка, і кілька разів, попри всі заходи безпеки, він ставав жертвою Культурної Революції. У Радянській Росії від такого роду атаки на розкіш та інтелігенцію можна було відкупитися або шантажувати нападника, але тут під час безумства цих місяців навіть калачакри не могли точно передбачити, що трапиться.

Також цей Клуб зазнав у двадцятому сторіччі інших проблем, здебільшого ідеологічних. Його члени завжди дуже пишалися Китаєм, своїм народом, і впродовж кількох життів більшість калачакр билися на тому чи іншому боці під час довгої громадянської війни. Але зрештою більш прагматичні члени приходять до розуміння, що їхні дії ходу історії це не змінять, і деякі з них їдуть звідти, ображені та невдоволені долею, що чекала на їхню країну. Ті, хто залишається (а таких багато), часто розриваються між національною гордістю, розумінням більшої картини, якого бракує багатьом їхнім лінійним сучасникам, та тим самим ідеологічним запалом, який так часто знищує цей Клуб. Коли ти день у день бачиш лише транспаранти, що нахвалюють славу комунізму, і весь твій інтелектуальний світ зумовлюється цими гучними гаслами, проти яких у тебе немає жодного захисту, ти поступово стаєш схожим на в'язня, для якого стіни його камери стали його життям. Ось так може бути з Пекінським Клубом Хронос і його членами — запальні, пристрасні, люті, віддані, вигнані — у двадцятому столітті вони мають сумнівну репутацію. Мені сказали, що в двадцять першому столітті природа цього Клубу знову змінюється, він знову стає місцем розкоші та безпеки, але я до тих часів не доживаю.

Знайти Пекінський Клуб нелегко навіть у кращі часи.

Ці часи були, напевно, найгіршими для пошуку, але я не мав іншого вибору.

Я витратив на це два місяці, і вже починав зазнавати тиску колег з університету, які почали шепотіти, що професор Сінг-Сонг не дотримується доктрини. Насправді ж та доктрина, якої я дотримувався, була абсолютно правильна для часу, в якому ми жили, але я недооцінив, як швидко часи змінюються, а найголовніше — наскільки важливіші інтерпретації твоїх суперників, ніж правда, яку ти кажеш. За моїми розрахунками, до депортації мені залишалося кілька тижнів, і мені пощастить, якщо це буде всього лише депортація.

Тож коли я отримав повідомлення, це було дуже вчасно. Воно мало вигляд маленького складеного аркуша паперу, який мені підсунули під двері. Там було російською: «Зустрівся з другом. Зайдете на чай о шостій, під ліхтарем?»

«Під ліхтарем» було кодом, що позначав маленьку чайну, одну з небагатьох чайних, що досі залишалися в Пекіні, які не були закриті здебільшого заради партійної еліти та іноземних учених — таких, як я — щоб ті могли насолодитися обслуговуванням люб'язних молодих жінок, які за невеличку додаткову стимуляцію ставали ще більш люб'язними. Мадам цього закладу завжди була в звичайному білому одязі, але її волосся було перетворене на велику корону з металевих паличок і самоцвітів, і я жодного разу не бачив, щоб її посмішка зникла з круглого личка хоча б на секунду. Щоб продемонструвати свою відданість Великому Стрибку Вперед, всі металеві стільці, на яких раніше сиділи відвідувачі, було пожертвувано промисловості, і тепер гості сиділи на підлозі, на подушках. Цей хід заслужив великого схвалення з боку партійних секретарів, які там пили, а згодом один з цих секретарів, чиї коліна вже не витримували сидіння на землі, подарував закладові двадцять лакованих дерев'яних стільців.

Я зустрівся зі своїм інформатором — одним з хлопців тріади — на розі вузького провулка, де була ця чайна. Ішов дощ — важкий північний дощ, який приносить вітер з Маньчжурії, і який змушує черепицю на вигнутих дахах торохтіти від кожної важкої краплі. Коли я наблизився, чоловік почав іти, а я пішов позаду приблизно в п'ятдесяти кроках від нього й перевіряв, чи за нами ніхто не стежить. Через десять хвилин він сповільнився, щоб я зміг його наздогнати, і