Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт

— Я знайшов солдата, який відведе вас до Клубу Хронос, — прошепотів він. — Він каже, що піти можете тільки ви.

— Ви йому вірите?

— Я перевіряв його. Він не належить до Народно-Визвольної Армії, хоча й носить їхню уніформу. Він просив сказати вам, що це його сьоме життя. Він сказав, що ви зрозумієте, що це означає.

Я кивнув:

— Де мені з ним зустрітися?

— Сьогодні, о другій ночі, Бейхай.

— Якщо я не зв'яжуся з вами впродовж дванадцяти годин, — відповів я, — ви маєте поїхати звідси.

Він кивнув.

— Щасти вам, — прошепотів він, злегка потиснув мені руку й зник у темряві.

* * *

Парк Бейхай. Навесні тут важко зрушити хоч на крок через великий натовп людей, що приходять милуватися новими квітами та листям на деревах. Влітку поверхню озера затягує лататтям, а взимку біла буддистська ступа розчиняється серед вкритих інієм дерев.

А о другій годині ночі 1958 року це підходяще місце, щоб потрапити в халепу.

Я чекав біля найзахіднішого входу до парку й спостерігав за тим, як дощ просякає мої шкарпетки. Я шкодував, що не бачив Бейхай за щасливіших часів, і вирішив, що якщо доживу до початку 1990-их, то повернуся сюди як турист і робитиму те, що роблять туристи, напевно, обравши для подорожі який-небудь незагрозливий паспорт — норвезький або данський. Бо хіба знайдеться настільки нестямна ідеологія, яка знайде щось погане в Норвегії?

Пустою вулицею в моєму напрямку їхала машина; авжеж, вона була для мене. На вулицях Пекіна було досить мало автомобілів, тож я не дуже здивувався, коли саме навпроти мене автівка зупинилася, двері відчинилися й зсередини пролунала чітка, розбірлива російська: «Сідайте, будь ласка».

Я сів.

Усередині машини смерділо дешевими сигаретами. Спереду сидів водій; на пасажирському сидінні — ще один чоловік, на лоб якого був насунутий військовий кашкет. Я ж повернувся до третього чоловіка, який відчинив мені двері. Він був маленький, сивий, одягнений у гарні сині туніку та штани. В одній руці він тримав пістолет, а в другій — мішок, який теж смердів димом.

— Прошу вибачити, — сказав він і надів мішок мені на голову.

Ця поїздка не була комфортна.

Дороги залишали бажати кращого, а ресори, певно, приварив муляр, який ненавидів свій новий фах. Кожного разу, коли ми наближалися до людних місць, мене ввічливо просили сховати голову внизу, що вимагало значної зміни пози, бо спинка переднього сидіння була майже впритул до моїх колін. Виїзд за місто, на вільні дороги, я відчував за зміною звуку двигуна; тоді мені ввічливо казали, що я можу сісти й розслабитися, але не знімати з голови мішок.

Впродовж нашої подорожі по радіо передавали записи народної музики та обрані уривки найкращих промов Мао. Мої супутники, якщо можна їх так назвати, мовчали. Я не знав, як довго тривала наша поїздка, але коли ми зупинилися, почув перше ранішнє цвірінькання птахів. Досі не дозволяючи мені дивитися, мене вивели з машини. На вогкому ранковому вітерці шаруділо листя, під ногами чавкала грязь. Крок вгору, на дерев'яний ґанок, потім шурхіт відсунутих вбік дверей, і той самий ввічливий голос озброєного чоловіка з машини питає, чи не проти я зняти туфлі. Я не заперечував. Мене швидко та професійно обшукали й повели за руку до іншої кімнати. Там був слабкий запах копченої риби, а коли мене незграбно підвели й посадили на низький дерев'яний стілець, я відчув праворуч від себе тепло, а до запахів приміщення додався зелений чай.

Нарешті з мене зняли мішок; подивившись навколо, я виявив, що знаходжусь у надзвичайно традиційному квадратному приміщенні. Єдиними прикрасами цієї кімнати були низький дерев'яний стіл і два стільці, на одному з яких я сидів, але переді мною було велике вікно з видом на маленький зелений ставок, над поверхнею якого, відчуваючи наближення світанку, літали комахи. Зайшла жінка, яка вправно тримала на таці повний чайник; поставивши на стіл дві порцелянові чашки, вона налила мені чаю. Другу чашку вона теж наповнила й поставила навпроти мене, хоча пити з неї поки що було нікому. Я посміхнувся, подякував і випив свій чай за раз.

Очікування.

Чекав я, напевно, п'ятнадцять хвилин: сидів на самоті з чайником і чашкою, в якій холонув чай.

Потім за спиною знов почувся шурхіт зсунутих дверей і зайшла інша жінка. Вона була молода, близько п'ятнадцяти років, на ній були сандалі з очерету, сині штани, стьобана куртка, а у волоссі — єдина квіточка бузку. Лише злегка посміхнувшись мені, вона вправно сіла навпроти, взяла свою чашку з чаєм, провела нею під носом, щоб вдихнути вже холодний аромат, а потім обережно надпила.

Вона подивилася на мене, а я певний час дивився на неї. Зрештою вона сказала:

— Мене звати Юнг. Я маю визначити, чи треба вас убити.

Я вигнув брови, чекаючи на продовження. Вона обережно поставила чашку на тацю, вирівнявши її розташування відносно чайника та моєї чашки. Потім поклала долоні на коліна й продовжила:

— Цей Клуб Хронос зазнав нападу. Його членів викрадали, їхню пам'ять стирали. Двох було знищено до їхнього народження, жалоба ще не скінчилася. Ми завжди жили непомітно, але зараз відчуваємо загрозу. Звідки нам знати, що ви не є для нас загрозою?

— Звідки мені знати, що ви не є загрозою для мене? — відповів я. — Я теж зазнав нападу. Мене теж мало не знищили. Той, хто за цим стоїть, мусить мати доступ до Клубу та його знань. Цей напад готувався сотні років, можливо тисячі. Мої підстави для недовіри не менші, ніж ваші.

— Хоч як би там не було, це ви нас шукали, а не ми вас.

— Я шукав єдиний Клуб Хронос, який, наскільки я знаю, досі вцілів. Я приїхав об'єднати наші ресурси, визначити, чи маєте ви більше інформації, ніж я, бо це може допомогти мені вистежити того, хто стоїть за цим.

Вона мовчала.

Десь у глибині моєї душі спалахнуло роздратування. Я терпів дуже довго — тридцять дев'ять років — і пішов на великий ризик лише тим, що показався цим людям.

— Я розумію, — продовжував я, намагаючись не дозволяти своїм почуттям проникати в голос, — що викликаю у вас підозру, але проста правда полягає в тому, що якби я був вашим ворогом, я не став би повністю віддавати себе у ваші руки. Так, я багато зробив для того, щоб приховати, ким я є насправді, але це виключно для того, щоб захистити точку свого походження від того, хто намагається