Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт

Вона мовчала досить довго, але на цей час моє самовладання вже ледве стримувало роздратування, і я боявся, що якщо скажу ще що-небудь, то зірвусь. Несподівано вона підвелася, злегка вклонилася й сказала:

— Зачекайте, будь ласка, мені треба розглянути це питання глибше.

— Моє прикриття — російський учений, — відповів я. — Якщо я затримаюсь тут надовго, сподіваюсь, ви забезпечите мені можливість виїзду, якщо буде така потреба.

— Авжеж, — відповіла вона. — Ми не створимо вам непотрібні незручності.

Сказавши це, вона пішла так само різко, як прийшла.

Кілька секунд по тому до кімнати повернувся усміхнений чоловік з пістолетом.

— Вам сподобався чай? — спитав він, знов надіваючи на мою голову мішок і допомагаючи мені підвестися. — Найголовніше — правильний окріп.

* * *

Мене висадили в тому самому місці, де й знайшли — біля парку Бейхай. До початку моєї лекції залишалося півгодини, тож я побіг по вулицях як божевільний, спізнившись зрештою на дві хвилини. Мої студенти хихотіли, не докоряючи мені за спізнення, а я, не зменшуючи темпу, прочитав їм лекцію про колективізацію та про переваги хімічних добрив, а потім відпустив їх на три хвилини раніше й побіг ще швидше, ніж з парку, до найближчого туалету. У цих шпигунських справах ніхто не згадує про сечовий міхур.

* * *

Я чекав чотири дні.

Чотири нестерпні дні, під час яких я чудово розумів, що моє алібі перевіряють, що кожну деталь моєї легенди розглядає Пекінський Клуб Хронос. Я був певний, що вони нічого не знайдуть. Між собою та професором Сінг-Сонгом я зробив стільки запобіжників, що на їх розплутування знадобиться ціле життя. На п'ятий день, коли я вийшов з університету, з тіні дверей мене покликали:

— Професоре?

Я обернувся.

Там стояла дівчина, з якою я познайомився в будинку біля ставка; вдягнута вона була в хакі, на плечі в неї висіла торба. У мішкуватих одностроєвих штанах вона була ще більше схожа на дитину.

— Можна з вами поговорити, професоре? — запитала вона.

Я кивнув і указав рукою вбік вулиці.

— Мені треба взяти свій велосипед, — сказав я.

Ми спокійно йшли по вулицях міста; моя іноземна шкіра та мій незвичайний ніс як завжди привертали до себе погляди, а наявність дівчини біля мене цьому лише сприяла.

— Мушу похвалити ретельність вашої підготовки, — тихо казала вона, поки ми йшли. — Усі документи та свідки кажуть, що ви є саме тим, ким себе звете; це велике досягнення, зважаючи на те, що це неправда.

Я знизав плечима, обводячи поглядом вулицю, шукаючи на ній тих, кого наша розмова цікавить занадто сильно.

— Мені знадобився час на те, щоб зробити це як слід.

— Можливо, саме ці ваші навички врятували вас від нападника? — припустила вона. — Можливо, саме таким чином ви врятувались від Забуття?

— Я помер до Вотергейту, — відповів я. — Підозрюю, що це зіграло важливішу роль.

— Дійсно. До 1965 року не було жодних ознак того, що щось не так. Саме того року почали зникати члени Клубу. Спочатку ми вважали, що їх просто вбивають, залишаючи тіла в безіменних могилах — таке вже траплялося раніше, коли уряд виявляв до нас завеликий інтерес… і траплятиметься, напевно, й надалі. Але коли ми померли й повернулися до життя, ми виявили значно страшніші речі. Тим, кого викрадали, перед смертю знищували пам'ять, а таку форму смерті наш Клуб не може ігнорувати. Тут, у Пекіні, ми втратили одинадцять членів через Забуття й двох через смерть до народження.

— Судячи з того, що я дізнався про інші Клуби, — тихо відповів я, — це досить типова історія.

— Є певні закономірності, — додала вона, кивнувши. — З убитих до народження ніхто не мав народитися раніше 1896 року. З цього виходить, що вбивця занадто молодий, щоб діяти раніше. Зважаючи на те, що свідомість і пам'ять повертаються у віці чотири-п'ять років…

— Наш убивця народжується приблизно в 1890 році, так, — пробурмотів я.

Вона знову стримано кивнула. Ми повернули за ріг. Назустріч нам рухався натовп студентів, які поспішали на лекції. Кілька груп крокували разом, несучи велетенські транспаранти «СТУДЕНТИ, ЄДНАЙТЕСЯ ДЛЯ ВЕЛИКОГО СТРИБКА ВПЕРЕД!» та інші ознаки майбутнього лиха.

— Вбивства до народження спрямовані перш за все проти старіших членів Клубу, — продовжувала вона. — Таке враження, що за мету поставили знищення найактивніших членів, які мали можливість втрутитися на початку двадцятого століття. Авжеж, їхнє вбивство впливає на майбутні покоління, які вражені цією втратою значно сильніше, ніж якщо б убили, приміром, вас або мене.

— Ви занадто суворі до себе, — спробував я трохи розрядити напругу, але вона ніяк не відреагувала.

— У 1931 році спостерігається швидке прискорення вбивств до народження. Якщо до цього втрати Клубу дорівнювалися приблизно шести особам на рік і відбувалися здебільшого в Європі та Америці, то в 1931-му не народжується десятеро, троє з яких в Африці, а двоє — в Азії.

— Вбивця подорослішав, — припустив я, — і став більш активним? — але ще до того, як мої губи закінчили вимовляти ці слова, я відкинув це припущення на користь іншого — простішого й більш очевидного. — До вбивств долучається інший калачакра, який народжується пізніше.

Я зітхнув. Авжеж, я знав, хто це.

— Це видається більш імовірним, — погодилася вона. — Рік, у якому спостерігається сплеск убивств, каже про народження близько 1925 року.

Так, цілком імовірно, що Вінсент народився саме цього року.

— Як щодо актів Забуття? — спитав я. — Чи є в них якісь закономірності?

— Вони почалися 1953 року, першим був Ленінградський Клуб Хронос. Спочатку ми припустили, що цей Клуб зазнав політичного переслідування лінійними, але в 1966 році було завдано ударів по Москві та Києву: вісімдесят відсотків членів цих Клубів викрадено, їхню пам'ять стерто, тіла знищено.

— Вісімдесят відсотків? — я не зміг приховати своє приголомшення. — Так багато?

— Виконавець вочевидь стежив за діяльністю Клубу впродовж довгого часу, збираючи інформацію про членів. До 1967 року зазнають удару більшість Клубів Європи, п'ять Клубів в Америці, три Клуби в Азії. Тих членів, хто вберігся, відправлено в підпілля, всі Клуби оголошено закритими до 2070 року, бо на той час нападник, як вважається, вже помре. Наступним поколінням залишені повідомлення в камені, що попереджають їх про небезпеку. Відповіді від них поки що не отримано.

Поки дівчина розповідала, в моїй голові вирували думки. Я знав, що ситуація погана, знав, що Вінсент простягнув свої щупальці далеко, але настільки? Масштаб його діяльності був таким,