Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт
Так само було й цього разу. Коли мене, вісімнадцятирічного стипендіата, було викликано до її кабінету, вона вже була налаштована на докори. Її спина ворухнулася, коли я ввійшов у двері, і пара сережок колихнулася біля її вилиць. Вона глянула на мене в дзеркало, в якому милувалася собою, а потім її очі повернулися до огляду вух із сережками. Не обертаючись, вона сказала:
— А, це ти, Гаррі. Так, я тебе кликала.
Було дивовижно легко забути про те, що коли я був немовлям, Констанс хотіла позбутися мене. Хоча від того часу, коли я дізнався про це, для мене минуло вже кількасот років, я мав постійно нагадувати собі, що для неї минуло лише стільки, скільки минуло від народження цього мого тіла.
Вона ще якийсь час погралася своїми сережками, а потім різко розвернулася, ніби втратила до них інтерес, і пильно подивилася на мене, задерши свій гострий ніс. Не знаю, яка недобра генетична фея подарувала мені моє обличчя, але на Констанс ця риса не поширювалася.
— Я чула, що ти зібрався до Кембриджу, — зрештою сказала вона. — Він, звісно, не такий престижний, як Оксфорд, але для такого, як ти, це, певно, дуже добре.
— Я дуже радий, мадам.
— Радий? Ти радієш цьому? Що ж, певно, тобі є чому радіти. Мені сказали, що той коледж був настільки вражений, що вони не зважили на твоє походження, це правда? Не можна допустити, щоб твій батько після твого від'їзду отримував листи з проханнями про гроші.
— Коледж виявив велику щедрість, — відповів я, — до того ж я можу здобувати гроші іншими шляхами.
Її брови гордовито вигнулися:
— Іншими? Та невже?
Я втримався від відповіді. «Так, біологічна бабусю. Я добре знаю, хто виграватиме перегони «Grand National» кожного року від 1921-го до 2004-го, а також маю енциклопедичні знання знаменитих боксерських поєдинків, футбольних чемпіонатів і навіть деяких собачих перегонів того самого періоду — це на випадок, якщо інших варіантів забракне». Мені здалося, що тієї миті це одкровення було б не дуже вчасним.
— Звісно, твій від'їзд о цій порі дуже недоречний, — не переставала говорити вона в той час, як я дотримувався більш зваженого мовчання. — Твій батько анітрохи не молодшає, а маєток… Ну, не мені тобі казати, як високо він цінує свою роботу на нашу родину. Я сподівалася, що ти успадкуєш це від нього.
Цю розмову ми з Констанс мали кожного разу, коли я залишав гніздо заради будь-чого, окрім призову до армії. Спочатку я вважав це щирим обуренням моїм можливим успіхом, але після кількох розмов почав питати себе, чи не були вони проявом глибшої тривоги — бажанням утримати контроль над хлопцем, який утілював найбільшу помилку її сина. Я згадав Святий острів, як у маленькій кімнаті помирав мій батько, й відчув короткий напад несподіваного сорому за те, що я йому тоді сказав.
— Взагалі-то, як на мою думку, з боку такого хлопця, як ти, дуже невдячно залишати ось так рідну домівку.
Ці слова повернули мене до кабінету моєї бабусі. Напевно, цьому реченню передувала якась преамбула, але коли живеш слугою достатньо довго, починаєш інстинктивно відчувати, коли звук стає порожнім.
— Невдячно, мадам? — запитав я.
— Ти все своє життя був частиною цього дому, — відповіла вона, — практично частиною маєтку! А тепер ти вирішив просто встати й піти… Це зовсім не те, чого ми від тебе очікували, Гаррі. Ми всі вважали тебе кращім.
— Кращім… ніж здатним отримати стипендію в Кембриджі? — уточнив я.
— Так, бо хіба так її отримують? Ні дозволу не спитав, ні занять з репетитором, ба навіть взагалі жодних занять, наскільки я знаю. Це так не робиться!
Я витріщився на Констанс і подумав, чи не була вона певним чином геть збожеволілою. Я маю на увазі не неврологічну проблему, не хворобу розуму, а радше культурне божевілля, інфекцію сподівань, яка спотворила її сприйняття того, яким усе має бути, і яким воно є насправді. За будь-яких інших обставин мене б хвалили як генія, як неперевершеного героя, а цілком можливо навіть як приклад для соціальних реформ; але для Констанс Г'юн це лише робило мене бунтарем. Мені було цікаво, як би вона сприйняла двадцять перше століття; чи плакала б вона, коли впали башти-близнюки? Чи змогла б вона зрозуміти той світ?
— Ви просите мене залишитися? — спитав я.
— Ти молодий дорослий чоловік, — відповіла вона. — Якщо хочеш кинути свого батька й поїхати туди, де на мою думку, ти абсолютно не придатний жити, то це, звісно, вирішувати лише тобі!
Якою була б ця розмова, — думав я, — якби мені дійсно було лише вісімнадцять років? Тепер, коли мені було вісімсот сорок дев'ять, мені було майже смішно.
Я повідомив їй, що добре подумаю над своїм становищем.
Вона щось пирхнула у відповідь і махнула рукою, дозволяючи мені піти.
Я зміг дійти до кінця коридору, перш ніж пирснув сміхом.
Розділ 67
Повернення до лав студентів навіяло мені багато спогадів.
Ці спогади були здебільшого про Вінсента.
Про кращі часи.
Коли розпочалася Друга світова війна і мене призвали, я зумів зробити так, щоб мене приписали до розвідки. У 1943 році я працював над способами введення ворога в оману, сушив голову над тим, чи мають бути картонні танки повноцінними об'ємними моделями, або ж для того, щоб збити пілота-розвідника с пантелику, буде достатньо розташованих під правильним кутом до сонця добре пофарбованих картонних профілів. У 1944 році я настільки занурився в цю роботу, що моє серце завмирало кожного разу, коли я чув чутки про розвідника, який долетів до Кента раніше, ніж ми повністю встановили свої моделі, або ж він пролетів надто низько над одним з наших підробних таборів. Про Вінсента я забув, аж доки в квітні 1944 року відвідувачі-американці, які інспектували одну з наших фальшивих смуг приземлення, не спитали мене цілком буденно: чи маю я готові до застосування моделі нових реактивних винищувачів?
Це питання було настільки несподіваним, що я вряди-годи засумнівався в своїй пам'яті. Реактивний винищувач? Так рано? Я знав, що реактивні двигуни вже розроблялися, і що випробовувалися потрібні технології, але реальне застосування в бою? Якщо це навіть колись і розглядалося, про це не було жодної згадки в прочитаних мною документах, в жодному з прожитих мною життів, а я свого часу обіймав посади
