Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

— Прощай назавжди, старий Воркуне! Спасибі за твоє частування і увагу до нас.

Всі посміхнулися. Каштанов вигукнув:

— Ех, коли б мені чоботи, не пішов би я зараз звідси!

— А що б ви робили тут?

— Чорною пустинею можна пройти далі на південь і подивитися, що є за вулканом.

— Та ж пустиня! Це видно і звідси.

— Крім чобіт, у нас не вистачає і харчів, — зауважив Макшеєв.

— І майже немає води! — додав Громеко, струсонувши бляшанку.

— Ваша правда! Треба поспішати до моря. Але це чорне каміння пустині, страшенно розжарене. У мене таке почуття, ніби я стою на гарячій плиті. А товсті шкарпетки за час біганини по лаві майже порвалися.

— Доведеться розідрати наші сорочки і обмотати ними ноги, — запропонував Макшеєв. — Іти босоніж зовсім неможливо.

Під час цієї розмови і він, і Каштанов увесь час пританцьовували, піднімаючи навперемінку то одну ногу, то другу, щоб дати їм охолонути. Тепер вони зняли з себе сорочки, обгорнули ними ноги, обв’язали їх ремінцями від рушниць і, востаннє глянувши на оповитий чорними хмарами вулкан, бадьоро пішли пустинею на північ. Іти було легко: поверхня пустині була зовсім гладенька, являючи собою подекуди голу масу зелено-чорної стародавньої лави, вигладжену вітрами, а подекуди вкриту дрібними уламками. Як і в пустині навколо вулкана Сатани, тут теж не було ознак будь-якої рослинності. Чорна рівнина простягалась до горизонту. Вгорі чисте небо і в зеніті червонуватий Плутон, що заливав цю рівнину своїм промінням. Воно відбивалося від гладенької поверхні і мигтіло мільйонами зеленуватих вогників. Мандрівникам доводилося заплющувати або примружувати очі, щоб не стомлювати їх цією масою світла і блиску.

Вони пішли на північний схід, щоб вийти в пониззя струмка, де тільки й можна було знайти зручне місце для спуску з височини. Через три години наблизилися до краю кручі і почали шукати відповідну розколину. Долина, яка ще напередодні являла собою зелений оазис, тепер була зовсім спустошена грязьовим потоком; дерева були повалені, кущі повиривані й занесені потоком, галявини вкриті гряззю. Тільки де-не-де біля підніжжя кручі уціліли клаптики зелені. Побачивши цю сумну картину спустошення, мандрівники згадали, що по дорозі назад вони збиралися пополювати на ігуанодонів у пониззі долини.

— Вони, мабуть, втекли до моря!

— Або загинули в грязі.

Останнє припущення справдилося. Трохи далі мандрівники звернули увагу на те, що над долиною кружляли птеродактилі, ніби вороння над падлом. Підійшовши ближче, вони побачили, що на дні долини відбувається кривавий бенкет. Із грязі великими горбами виступали трупи кількох ігуанодонів, на яких усілися десятки летючих ящерів. Вони рвали своїми зубатими дзьобами м’ясо і нутрощі, сварилися й билися, проганяючи один одного, злітали вгору і знову сідали. Вереск і квакання не припинялися ні на хвилину.

— Ось і наша дичина! — сказав Громеко, побачивши цю огидну картину. — Що ми тепер робитимемо?

— Ми можемо підстрелити птеродактиля, — запропонував Макшеєв.

— Після того, як вони наїлися падла? Щиро дякую!

— Але ж ми вже їли їх.

— Не знаючи, що вони живляться і падлом. Та і їли тільки тому, що іншого м’яса не було, коли нас пограбували мурахи.

— Але тепер у нас теж немає м’яса.

— Є в’ялена риба в човнах, та й свіжої наловимо в гирлі річки.

— Ви забуваєте, що річки вже немає, — сказав Каштанов. — Та і вся затока моря, мабуть, переповнена гряззю, яку приніс потік. Отже, риба або подохла, або пішла далі в море.

— Боюсь, що в нас і прісної води не буде, — зазначив Громеко.

— Вірно, адже річки немає.

— А я боюся, чи не загинули всі наші речі, сховані в хащі. Вони лежали недалеко від річки і невисоко над її рівнем. Якщо грязьовий потік був такий же навальний у гирлі долини, Як і вище, він міг все понести в море, або, в кращому разі, залити гряззю.

Це припущення Макшеєва дуже збентежило всіх і, забувши про птеродактилів, вони поспішили далі. Проте Папочкін все-таки встиг сфотографувати цей бенкет птеродактилів.

Недалеко від гирла долини знайшовся крутий і вузький яр, яким пощастило спуститися вниз. Усім хотілося бігти, щоб швидше дістатися до моря. Та ба. Грязь, розлита скрізь, хоч і нетовстим шаром, ще недосить засохла, і ноги загрузали або прилипали на кожному кроці. Вже здалека було видно, що грязьовий потік і в гирлі попрацював добре. Річка в пониззі протікала вузьким коридором між стінами хвощів і папороті. Тепер там була прокладена широка просіка, а повалені дерева занесло гряззю. Але й поза цією смугою, по якій пронеслася основна маса води, потік попрацював: увесь ліс у гирлі долини був затоплений брудною водою, що скрізь залишила після себе товстий шар грязі.

Загрузаючи в цій грязі, мандрівники, нарешті, дісталися до берега затоки і ахнули. Замість чистої голубої води, вони побачили бурі помиї, на поверхні яких плавало листя, гілки, сушняк, кущі й цілі стовбури, викинуті потоком у море. Макшеєв і Громеко побігли до хащі, де були сховані човни і речі, майже впевнені, що все знесло, бо сліди спустошення видно було скрізь. Навіть пляж поблизу гирла річки був укритий шаром грязі.

— Ура! — почувся їх вигук з лісу. — Все ціле, йдіть на допомогу…

Речі уціліли завдяки тому, що були складені в човни, а останні прикриті наметом і плотом і, крім того, міцно прив’язані до дерев. Всі зітхнули з полегшенням і почали відкопувати човни та перетягувати їх і речі на берег моря, де, далі від гирла річки, знайшлася місцинка, не вкрита гряззю. Але тому що річка висохла, доводилося забиратися з цього куточка, який напередодні так зачарував усіх. Пливти далі на захід було ризиковано, бо в цю сторону південний берег моря являв собою голі скелі столової височини — Чорної пустині, і не було надії знайти прісну воду.

— Не маючи запасу води, ми не можемо їхати на захід, тоді як на сході нам відоме джерело, біля якого ми ночували, — закінчив