Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

— Ходімо швидше, далі вгору цим берегом струмка. Ми встигнемо пройти повз край лави, вона майже зупинилася!

— Але якщо ми від лави втечемо, то наткнемося на ту, що затопила Самітницьке озеро і повернула, звичайно, вниз руслом! — безнадійним тоном сказав Папочкін.

— Це єдиний шанс для нашого порятунку! — наполягав Каштанов. — По-перше, вище по руслу ми, можливо, знайдемо брід через грязь у такому місці, де кручі лівого берега приступні. По-друге, дуже ймовірно, що обидва потоки лави не зливаються один з одним, а отже…

— Отже, між ними повинен бути більш-менш широкий простір, вільний від лави, — вигукнув Макшеєв, закінчуючи думку.

— Так, і на цьому проміжку ми можемо виждати, поки поверхня грязі не засохне так, що витримає нашу вагу.

— Ура! — закричали Громеко і Папочкін.

Всі підвелися і з новою енергією попрямували на південь, понад руслом, дряпаючись вчорашнім шляхом через рештки старих потоків. Ліворуч над ними, за сотню-дві кроків тягнувся фронт лави, від якого пашіло жаром. Але лава насувалася повільно, і вони поступово збільшували віддаль між собою і цим чорним валом, що ніс з собою смерть. Незабаром можна було помітити, що цей вал загинається вгору, піднімаючись по схилу вулкана. Фронт лави мандрівники обійшли щасливо.

— Ну, від цього ми втекли! — сказав Макшеєв, полегшено зітхнувши.

Русло в деяких місцях так звужувалось, що можна було перестрибнути через грязь. Але скрізь на протилежному березі здіймалася стрімка стіна, що перегороджувала шлях. Доводилося йти далі. Незабаром мандрівники почали підніматися на поверхню найвищого застиглого потоку на західному схилі вулкана, за яким лежала улоговина озера. Піднявшись наверх, вони побачили, що їх шанси на порятунок дуже збільшилися.

Цей старий потік поділив нову лаву на дві частини і сам здіймався між ними плоским горбом. З його гребеня, на якому мандрівники спокійно сіли, можна було бачити спереду під ногами улоговину, де вчора лежало, ніби дзеркало в зеленій рамі, тихе озеро, що так захопило Папочкіна. Тепер на цьому місці не було ні озера, ні пальм, ні трави, а розгорталося поле сірої грязі з окремими калюжами чорної води. Від вулкана на нього насувався фронт другого потоку і, внаслідок стикання гарячої лави з мокрою гряззю, біля підніжжя лунала безперервна канонада невеликих вибухів, що викидали хмарки білої пари.

Хоч від місця, де розташувалися мандрівники, було кроків п’ятсот-шістсот до потоків гарячої лави, але близькість розжарених полів дуже позначалася. Температура була пекельна. Плутон, якого більше не заступали хмари, теж пік немилосердно.

Сидячи без діла на місці, люди мліли від спеки і зняли з себе зайвий одяг. Почали відчувати голод і втому. Ночі не досипали, а потім весь час бігали і хвилювались.

— Ех, — пожалкував Папочкін, — чайку б напитися! Спека нестерпна!

— Спека жахлива, а дров немає! Хіба збігати й поставити чайник на свіжу лаву? — пожартував Макшеєв. — Там він швидко закипить!

— А вода в нас є?

— Води залишилося ще чимало, — сказав Громеко, оглянувши бляшанку.

— Ну, що ж, давайте хоч так підживимося, якщо чаю не буде. Їсти хочеться страшенно!

Всі посідали кружка, дістали в’ялену рибу та галети і з апетитом пообідали, запиваючи врдою.

— Ми сьогодні вранці зробили велику помилку, за яку тепер і розплачуємося, — сказав Каштанов.

— А саме?

— Тікаючи від грязьового потоку, що наближався, нам треба було б одразу перейти через струмок на той берег, а не лізти нагору. Ми тепер були б уже на березі моря і не тікали б від лави та грязі.

— Правда, з того берега шлях до моря був вільний.

— Ну, не зовсім! Адже долиною промчав подвійний грязьовий потік і, очевидно, всю її залив.

— І захопив би і нас у цій долині!

— Але ми могли б піднятися нагору, на Чорну пустиню, і йти до моря горою.

— Так, схибили! Спохвату хто ж міг передбачити всі наслідки. Тоді здавалося найправильнішим — швидко піднятися вище, щоб втекти від потоку.

— Ні, коли б на нашому місці були люди, добре знайомі з діючими вулканами, вони б краще розміркували, в який бік треба кинутися!

— А я думаю, — зазначив Папочкін, — що ми зробили велику помилку вже вчора, коли залишилися ночувати біля підніжжя вулкана. Адже вже тоді були ознаки, що виверження почалося.

— Але ж ми залишилися, щоб побачити це виверження!

— От і побачили! Я принаймні задоволений на все життя і далі триматимуся далі від цих неспокійних гір. Сатані я пожертвував свою рушницю, а Воркунові…

— Воркунові ми з Макшеєвим пожертвували свої чоботи, а це далеко дошкульніше. У вас чоботи на ногах, а ви бурчите! Нам же доведеться босоніж топати до моря по розжареному камінню Чорної пустині.

— Ваша правда, в мене краще становище і я мушу замовкнути.

— Що ж нам тепер робити?

— Що робити? Тільки й залишається лягти спати, якщо можна за’снути на цьому твердому, нерівному камінні.

— Спробуємо. Але по черзі одному з нас доведеться вартувати, щоб стежити за вулканом. Він може встругнути ще яку-небудь штуку.

— Скільки ж будемо спати?

— А скільки дозволить Воркун.

— Це максимум. А мінімум — поки не підсохне грязь у руслі так, що можна буде перейти через нього.

Так і зробили: троє абияк задрімали на брилах лави, четвертий не спав, стежачи за станом вулкана і висиханням грязі. Незважаючи на жар від потоків лави та на припікання Плутона, грязь висихала повільно, і тільки годин через шість вона стала прохідною.

Зібравши пожитки, мандрівники попрямували до русла і один за одним, по черзі, перейшли без пригод через грязь. Потім полізли розколиною, деручись з брили на брилу, з уступу на уступ, підсаджуючи один одного, і через півгодини вибралися на поверхню Чорної пустині. Там вони були вже в безпеці і могли зітхнути вільно.

Папочкін став лицем до вулкана, зняв шляпу, вклонився і промовив: