Плутонія - Володимир Опанасович Обручев
Але Воркун не дав їм виспатися як слід. Через кілька годин їх розбудив страшенний, гуркіт, і вони схопилися перелякані.
— Невже і цей вулкан викидає палючі хмари? Дивіться, що там діється! — вигукнув Громеко.
Воркун був оповитий густими чорними хмарами, які спускалися щораз нижче схилом і одночасно розповзалися в усі боки. Відчувався помітний запах сірки і хлору. Хмари клубилися, освітлювані яскравими блискавками, а гуркіт, що виривався з надр вулкана, зливався з гуркотом грому.
— Ні, — сказав Каштанов, — палючої хмари нам боятися нема чого. Це виверження має інший характер, саме типу Везувію. Зараз викидається попіл та бомби, а потім, очевидно, з’явиться і лава.
— Нашому сходженню, зрозуміло, настав кінець.
— Авжеж! Було б безумством лізти на вулкан у такий час.
— Що ж ми робитимемо?
— Посидимо ще тут або ляжемо, щоб доспати, а потім підемо назад до моря.
— Чому ж не зараз?
— Цікаво спостерігати виверження так близько.
— А якщо на нас посипляться бомбочки?
— Навряд; ми тут біля самого підніжжя, і так далеко вони не літають.
— А якщо лава захопить нас?
— Лава тече повільно і від неї можна завжди втекти, навіть пішки.
— Ну, тоді залишимось і подивимось на роботу Воркуна. Але не погано буде за цей час поснідати.
Розклали вогнище, поставили чайник і, снідаючи, спостерігали за вулканом.
Він зовсім зник у хмарах, і навіть небо в зеніті затягло сірою поволокою, крізь яку Плутон здавався червоним диском без проміння. Він кидав зловісне, тьмяне світло на похмуру місцевість навколо вулкана.
Незабаром почав падати чорний попіл, пухкий, як пудра, спершу окремими частинками, потім чимраз густіший. Тому чай довелося пити, затуляючи кухлі рукою, щоб не наковтатися вулканічного пилу. Поступово почорніли і трава, і тростина, і листя пальм, а вода в струмку стала схожою на чорнило.
— Добре, що ми догадалися набрати води в нашу бляшанку, — зазначив Макшеєв. — Інакше залишилися б на цілий день без води. Але що це за шум?
Тому що гуркіт вулкана ослаб, у проміжках між вибухами грому можна було почути приглушений шум, ніби ревіння морського прибою, який поступово посилювався. Мандрівники переглядалися збентежено.
— Чи не палаюча хмара? — з тривогою запитав Папочкін.
— Треба тільки швидше наверх! — закричав Каштанов. — Руслом струмка мчить вал води або грязьовий потік. Я й забув, що це може статися. Берімо пожитки — і на гору!
Швидко спорожнили недопиті кухлі, зібрали речі та рушниці і побігли на гору лавовим потоком, здираючись по брилах, спотикаючись, намагаючись піднятися на достатню висоту над руслом струмка.
Коли вони, нарешті, зупинилися, щоб звести дух, на висоті близько п’ятдесяти метрів над місцем стоянки і оглянулися, перед ними розгорнулася картина, яка показала, що втекли вони саме вчасно. Руслом, що йшло зі схилу вулкана, мчав шалений потік чорної води, який зривав великі брили застиглої лави з своїх берегів. За кілька хвилин грізний вал, заввишки метрів зо три, докотився до місця, де вони щойно безпечно пили чай, і в одну мить у його брудних хвилях зникли зелені кущі, захиталися й попадали пальми, зламані або вирвані з корінням. Майданчика не стало, ніби і не було.
— Здорово працює! — вигукнув Папочкін. — Ми вчасно забралися!
Тікаючи, мандрівники піднялися вище від цього лавового потоку, і з того місця, куди вони злізли, видно було внизу і ту, і другу вершини Грязьовий потік пройшов правою вершиною, і тепер всі повернулися в бік лівої, щоб подивитися, що там діється. Через кілька хвилин тісною долиною лівої вершини прокотився другий грязьовий потік. Він рухався повільніше, бо вода була переповнена попелом і дрібними камінцями і являла собою рідку чорну кашу, в струминах якої крутилися кущі, вирвані з корінням, та стовбури пальм.
— Їх несе з берегів озера, де ми були вчора! — вигукнув Папочкін.
— Ось вам і тихий, ідилічний притулок самітника! Озеро вже не існує, все затоплене гряззю, — сказав Каштанов.
— Так, тутешні вулкани, виявляється, дуже неспокійні сусіди! — зазначив Громеко. — Сатана почастував нас палючою хмарою, а Воркун — гряззю.
— І все-таки ми врятувались і тут і там і бачили грізні й цікаві явища природи, — сказав Каштанов.
— А тепер ми відрізані від моря і наших човнів! — вигукнув Папочкін, зовсім засмутившись. — Дивіться, праворуч і ліворуч бурхливі потоки, а ззаду нас — Воркун, який може ще чим-небудь нас почастувати.
Справді, мандрівники, сховавшись від грязьових потоків на скелі вулкана, опинилися в стані облоги і не могли зійти вниз долиною до моря, а позаду продовжував гримотіти вулкан.
— Якщо тепер прилине ще зверху лава, ми будемо між вогнем і водою. Приємна перспектива! — сказав Громеко.
— Так, Воркун ще не сказав свого останнього слова, — зазначив Макшеєв.
— Я думаю, що наші тривоги передчасні, — заспокоїв їх Каштанов. — Грязьові потоки швидко стечуть, і ми підемо до моря раніше, ніж лава, якщо така взагалі потече в цей бік, дістане до нас.
— А поки що нас тут промочить до рубця! Сховатися ж ніде, — бурмотів Папочкін.
Зоолог був цілком правий. Уже деякий час із хмар, що розповсюджувалися від вулкана, накрапав дощ, на який мандрівники, зайняті грязьовими потоками, не звернули уваги. Тепер дощ припускав, і всі почали оглядатися навкруги, щоб знайти хоч який-небудь захист. Розраховуючи на добру погоду, що стояла вже багато днів, мандрівники пішли в екскурсію легко одягнені, без плащів і намету, і тепер не було чим захистити себе.
— Мені здається, що там, вище, де багато великих брил лави, ми швидше знайдемо який-небудь притулок, — сказав Макшеєв, показуючи вгору на схил.
— І опинимося ще ближче до вулкана! — зітхнув Папочкін.
— Ваша воля, залишайтесь