Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

— А ти сам?

— Про мене не турбуйся. Все гаразд. Я в лікарні.

— Чому б тобі не прийти сюди, до мене додому?

— Не можу. Йду в нейрохірургічну лабораторію. Чекатиму тебе в твоїй кібернетичній лабораторії приблизно за чверть години. Поспішай!

Філіпс закінчив розмову й потелефонував Деніс. Хтось підняв трубку, але не відповідав.

— Сенсоне, — заволав Мартін, — це я, Філіпс!

— Де ви, Філіпсе? В мене тривожне відчуття — ви недостатньо серйозно поставилися до ситуації, що склалася.

— Неправда. Я на північній околиці міста. Вже їду. Мені треба трохи більше часу. Ще двадцять хвилин.

— П’ятнадцять, — сказав Сенсон і поклав трубку.

Мартін кинувся бігти з лабораторії, відчуваючи, що всередині все в нього обірвалося. Зараз він був більш ніж певен — Сенсон тримає Деніс заручницею, щоб змусити його здатися. Вони хочуть убити його і, не виключено, вб’ють її, щоб його дістати. Вся надія була на Майклза. Він мусив зв’язатися з владою, не вплутаною в змову. Але Мартін знав — треба роздобути більше інформації, щоб підкріпити звинувачення. Маннергейм, беззаперечно, висуне якусь версію, що його вигородить. Тому Мартін хотів дізнатися, скільки препаратів мозку в відділенні Маннергейма радіоактивні.

Мартін зайшов до порожнього ліфта й піднявся в нейрохірургію, що містилася в науковому корпусі. Він зняв хірургічну шапочку і нервово розчесав пальцями сплутане волосся. Лишалися лічені хвилини до дзвінка на квартиру Деніс.

Двері до Маннергеймової лабораторії було замкнено, і Мартін озирнувся навкруги, шукаючи, чим можна вибити скло. На очі потрапив маленький вогнегасник. Знявши зі стіни, Мартін жбурнув його в скляні двері. Потім ногою вибив рештки скла, і, просунувши руку, повернув ручку.

Цієї ж миті двері в далекому кінці коридора розчинилися і двоє чоловіків увірвалися в коридор. У кожного в руках був пістолет. Вони були не з лікарняної охорони. На них були поліестерові ділові костюми.

Один з них присів, хапаючи пістолет обома руками, другий закричав:

— Ні з місця, Філіпсе!

Мартін повалився на бите скло на підлозі лабораторії, так що з кінця коридора його не було видно. Почувся глухий стукіт глушника, і куля рикошетом відлетіла від металевої дверної рами. Він стрімко підвівся і зачинив двері. На підлогу полетіло ще кілька шматків розбитого скла.

Позаду Мартін чув важкі кроки, що наближалися по коридору. В кімнаті було темно, але він знав, де вихід, і кинувся між перегородками, що розділяли приміщення. Він дістався до дверей, що вели у віварій, і тієї ж миті переслідувачі добігли до вхідних дверей. Один із них ударив по вимикачу, і простір залило флуоресцентне сяйво.

Мартін діяв, наче в гарячці. У віварії він схопив клітку з мавпою, яку імплантовані в мозок електроди перетворили на люте чудовисько. Тварина намагалася вкусити Мартіна за руку крізь дротяну сітку. Докладаючи всіх сил, Мартін підсунув клітку до дверей у лабораторію. Він бачив, що його переслідувачі огинають найближчу перегородку. Затамувавши дихання, Маргін відкрив засув клітки якраз навпроти розчинених дверей.

З криком, від якого задзеленчав лабораторний посуд, мавпа вирвалася зі своєї в’язниці. Одним стрибком вона дісталася до полиць над столом-островом, розкидаючи на всі боки інструменти. Двоє чоловіків, заскочені зненацька появою розлюченої тварини, від якої тягнулися дроти електродів, на мить завагалися. Цього й треба було тварині. З люттю, накопиченою довгим сидінням у клітці, мавпа стрибнула на плече ближчого до неї Маргінового переслідувача, розриваючи кігтями тіло й упиваючись зубами в шию. Другий чоловік намагався допомогти товаришеві, але де там було упоратися з розлюченою твариною…

Мартін не став чекати кінця сутички. Він пробіг через віварій, проминувши довгий ряд препаратів мозку, й вискочив на сходи. Кинувся вниз, на граничній швидкості перестрибуючи сходинки, приземляючись на площадках і знов запаморочливо швидко кидаючись вниз.

Коли він почув, як над його головою стукнули двері, що вели на сходи, то притисся до стінки, але не зменшував швидкості. Він не був певен, чи видно його згори, і весь час тримався далі від відкритого простору. Треба було передбачити, що нейрохірургічну лабораторію Маннергейма охоронятимуть. Мартін чув тупотіння на сходах, але від переслідувачів його відокремлювало багато поверхів. Він дістався до підвального приміщення і вскочив у тунель, не почувши більш жодного пострілу.

Давні двобічні петлі на дверях старого будинку медичного факультету завищали, коли Філіпс розчинив їх. Подолавши на спринтерській швидкості вигнуті мармурові сходи, Філіпс кинувся бігти понівеченим коридором, аж поки дістався до входу в старий амфітеатр. Тоді різко спинився. Всередині було темно — це означало, що Майклза доведеться чекати. Позаду була тиша. Він відірвався від переслідувачів. Але тепер влада знала, що він у комплексі медичного центру, і потрібен був тільки час, щоб його розшукати.

Мартін спробував перевести подих. Якщо Майклз не з’явиться з хвилини на хвилину — він змушений буде йти до Деніс, попри всю свою цілковиту безпомічність. Нетерпляче штовхнув двері до амфітеатру. На його подив вони відчинилися. Він переступив поріг, і його обступила чорна холоднеча.

Тишу порушило клацання, знайоме Філіпсові зі студентських років. Цей звук лунав, коли у великій аудиторії вмикали весь комплекс ламп. 1 так само, як і в минулі дні, приміщення наповнилося світлом. Вловивши краєм ока рух, Мартін подивився вниз, на дно амфітеатру. Звідти йому махав рукою Майклз.

— Мартіне! Який я радий бачити тебе живим і неушкодженим!

Тримаючись за перила, Філіпс пішов проходом, що колись вів між рядами лав. Майклз жестом запрошував Мартіна спускатися.

— Ти додзвонився ректорові? — закричав Філіпс. Вигляд Майклза вселив у нього перший за кілька годин проблиск надії.

— Все гаразд! — заволав Майклз. — Спускайся сюди!

Мартін рушив униз сходами. Вони були вузькі, їх перетинали кабелі, що вели до електронних компонентів, розміщених зараз гам, де раніше були лави. Поруч з Майклзом стояли ще троє. Напевно, він викликав їх на