Хроніки Якуба Вендровича - Анджей Пилипюк

- Скоро сам дізнаєшся.

Мотор завівся і машина зникла в темряві.

- «Якби люди знали тягар правдивої віри, то в світі було б більше атеїстів» - отець процитував, прочитані за часів навчання в семінарії, слова.

А потім пригадав собі, як його дивний новоспечений друг рубав двері сокирою, щоб його друг, який вже Богу душу віддавав, зміг висповідатися. Почуття поваги наповнило його серце. Сам він би, мабуть, ніколи на подібне не погодився б. Так роздумуючи, отець Павел ввійшов до кімнати, закрив за собою двері і відкрив сейф. Він шукав папку з іменем Якуба Вендровича, але це виявилося марною справою. Лише згодом згадав, що Войславіце знаходиться на території сусідньої парафії. Зітхнув ще раз і пішов спати.

Кури томно покльовували крихти після сніданку. Отець Марковський, переповнений внутрішнім спокоєм, зворушливо спостерігав за Божими створіннями. Бурхливі нічні пригоди майже стерлися з його пам'яті. І йому навіть вдалося себе переконати, що це був усього лиш страшний сон. Сільська місцевість при денному світлі виглядала навіть досить приємно. Типова сільська вуличка тягнулася кілометрами і зникала десь в долині. За селом поле простяглося далеко-далеко і переходило плавно в пагорби, які ховалися в густому лісі. З двох сторін вздовж дороги росли тополі. Надворі осінь. Дорогою проїхала вантажівка. Субота. Завтра він, як парох, буде відправляти свою першу месу. Отець Павел потягнувся і з задоволенням вдихнув на повні груди свіже ранкове повітря. Він вже навіть полюбив це селище. Його медитацію перервав поліцейський патрульний автомобіль. Машина була не першої свіжості і деякі деталі трималися на чесному слові, вікна були настільки захляпані болотом, що важко було зрозуміти як їм вдавалося щось через них побачити. З машини вийшло двоє міліціонерів. А взагалі-то вони навіть не були схожі на них. Вони більше були схожими на людиноподібних істот, які натягли на себе не найкращої якості і невідповідного розміру форму. А між собою, як два рідних брати, і в певному сенсі навіть нагадували осіб із вчорашнього страшного сну. Вони мали такі ж виразні риси обличчя над очними орбітами, випуклі вилиці, асиметричний приплюснутий лоб і маленьке дуже втягнуте підборіддя.

- Отець Марковський? - переконався перший людиноподібний. - Я тут дільничний. Мене звати Юзьва.

- Чим можу допомогти? Може, Вам посвятити відділок?

- Ми тут не за дурницями приїхали, а у справі, - пояснив другий пітекантроп. - Вчора вночі люди бачили Вас на місці злочину. Там, де спалили маєток Бардака.

- Не заперечую, що минулої ночі я сповідав людину при смерті в якомусь будинку на погорбі, якщо Ви про це.

- Ну. Це вже добре. А хто Вас туди завіз, а?

- Враховуючи той факт, що мені, як особі духовного сану, не прийнято говорити неправди, я просто буду вимушений скористатися своїм правом свободи совісті і відмовити Вам у подальшій співпраці. На цьому наш діалог щодо цієї теми вичерпано, - з гідністю відмовив отець Павел.

- Шо?! - здивувався міліціонер.

- А це означає, що він нам більше нічого не скаже, ти, дурень! - пояснив йому дільничний.

- Шо не скаже? Та я йому... - розізлився другий і вже був схопився за палицю.

- Чекай, ще не зараз, - заспокоїв його Юзьва. - Ой, не добре, отче, ви так у нас починаєте. Ми ще якось з Вами поговоримо, - і дільничний єхидно посміхнувся. - Ми зараз йдемо, але ще повернемося. А! Я зовсім забув попередити. Як тільки нам попадеться будь-який транспорт з Вашими вервичками, от тоді зустрінемося і поговоримо інакше. А ми зі свого боку і митницю вже попередили. Ми Вам, чорній мафії, ще покажемо, хто тут хазяїн

На тих словах мавполюди у мундирах сіли в машину і поїхали. Священик повернувся до своєї кімнати і в роздумах почав гортати зошит із записами фінансових махінацій. Декілька останніх аркушів виявилися чистими. Неочікувано він помітив, що кожен із них позначений маленьким знаком у вигляді двійки з перекресленим хвостиком. Шифр. Там було щось приховане від чужого ока. Понюхав сторінки. Легкий, ледь чутний запах цибулі відчувався поміж запахом старого паперу. Отець Павел посміхнувся. Сік з цибулі. Це ж найпростіше невидиме чорнило! Пішов до господині і позичив праску. Акуратно випрасував кожну на перший погляд порожню сторінку. Лінії, написані цибулевим соком, під дією температури чітко забарвлювалися коричневим кольором. Віддавши праску, отець занурився досліджувати таємне послання. Як і кожен лист, записка була датована минулим тижнем. Той, хто її залишив, прожив після цього ще два дні.

Моєму потенційному наступнику.

Після аналізу всіх доступних мені документів, мені здається, що я нарешті розгадав страшну таємницю цього селища. Ця парафія не що інше, як місце заслання священиків з дещо ліберальними поглядами. Час перебування на цій парафії кожного з нас триває не більше року. І завжди завершується летальним «нещасним» випадком. За останні двісті років в архівах знайшлося лише три винятки. В кожному з випадків настоятелі цього храму жили тут приблизно від двадцяти п’яти до сорока років. У порівнянні зі звичною річною практикою, роблю висновок, що ті священики змовилися з місцевою мафією. Навіть єпископська курія поставила хрест на цій землі і цих людях. Вони занадто слабкі, щоб ввести в дію покарання у вигляді екстермінації для непокірних відступників у Святій Вірі. А цей спосіб інквізиції, хоч на сьогоднішній день не дуже гуманний, але запевняю, що в цій ситуації — єдине рішення, щоб позбутися цієї зарази. Я вже відчуваю зашморг на своїй шиї, і він повільно звужується і тисне. Я не знаю, чому вони закривають на це очі.

Ця парафія — дефіцитна. Вони хочуть, щоб костел став руїною і тоді можна буде його закрити. На жаль, у цьому питанні я побачив спільне, як від дій курії, так і від місцевої мафії. Я показав декілька фотографій, які встиг зробити за час мого перебування в цьому селищі, своїм друзям-археологам. Спочатку вони всі розсміялися, що я зробив фотомонтаж із справжніми неандертальцями. За їх описами у місцевих жителів міститься рідкісне скупчення рецесивних властивостей. Я ще не знайшов наукового пояснення, але це залишається фактом. Всього їх налічується сім кланів. Вендрович стверджує, що старий Михайло Бардак кається і хоче від них відректися, але