Як збудувати всесвіт, що не розлетиться на шматки через два дні - Філіп Кіндред Дік
Таким чином у моєму романи були епізоди з інших частин Біблії, не лише з «Книги Діянь». Якщо їх розшифрувати, то мій роман оповідає про щось інше, ніж може видатися спочатку (у що нам не варто тут вдаватися). Ось у чому полягає справжня оповідь: друге пришестя Христа, який тепер є королем, а не стражденним слугою. Суддею, а не жертвою несправедливого суду. Усе перевернулося. Головним послання мого роману, хоча я цього й не знав, була пересторога сильним світу цього: вас скоро судитимуть та винесуть вирок. Кого саме це стосувалося? Що ж, я насправді не знаю, або, радше, волів би не говорити. Я не знаю напевне, лише відчуваю інтуїтивно. А цього не достатньо, щоб продовжувати, тому я притримаю свої думки при собі. Однак ви можете запитати себе, які політичні події відбулися в нашій країні між лютим та серпнем 1974-го року. Запитайте себе, кого судили та кому винесли вирок, і хто упав, як палаюча зоря в царство руїни та зневаги. Наймогутніша людина у світі. І я йому співчуваю з такою ж силою, з якою я співчував, коли бачив той сон. «Цей бідолашний чоловік, – якось сказав я своїй дружині, а на моїх очах бриніли сльози, – замкнутий у темряві, грає на піаніно сам собі серед ночі, самотній та пройнятий страхом, наділений знанням того, що гряде».
Заради Бога, давайте пробачимо йому, нарешті. Однак те, що було зроблено йому та його людям – «усій президентській раті», як кажуть, – мало статися. Але тепер усе скінчилося, і його потрібно знову випустити на сонце; жодну істоту, жодну особу не можна закривати в темряві назавжди, сковану страхом. Це не по-людськи.
Приблизно у той час, коли Верховний суд вирішив передати касети з записами Ніксона спеціальному прокуророві, я сидів у китайському ресторані у Йорба-Лінда, містечку в Каліфорнії, де Ніксон ходив до школи, де він виріс, де працював у гастрономі, де на його честь назвали парк, ну і, звісно ж, там стоїть дім Ніксона, звичайний дерев’яний будиночок і так далі. У печиві, яке мені дісталося, було таке пророцтво:
«Усе таємне стане явним».
Я відіслав цю смужку паперу в Білий Дім, зазначивши, що китайський ресторан знаходився за милю від колишнього дому Ніксона. Я написав: «Мені здається, трапилася помилка. Випадково мені дісталося пророцтво пана Ніксона. У нього раптом немає мого?» Я так і не дочекався відповіді від Білого дому.
Як я вже говорив, автор твору, який вважається художньою вигадкою, може написати правду і сам цього не знати. Процитуємо Ксенофонта, іншого досократівського філософа: “Навіть якщо людині пощастить висловити істину, вона цього не знатиме, адже всі речі покриті пеленою видимостей». А Геракліт додав до цього: «Природа речей має звичку приховувати себе». У. С. Гілберт, учасник «Гілберт та Салліван», висловив це таким чином: «Усі речі світу – не більше ніж омана, молоко без жиру вдає, що воно сметана». Звідси треба зробити висновок, що ми не можемо довіряти нашим відчуттям і навіть нашому розуму. Я думаю, що люди, які були сліпими від народження і яким раптом повернувся зір, дуже здивуються, виявивши, що об’єкти видаються все меншими й меншими в міру того, як ви від них віддаляєтесь. З точки зору логіки, цьому немає причини. Ми, звісно, приймаємо це, бо ми так звикли. Ми бачимо, як об’єкти зменшуються, однак ми знаємо, що насправді вони залишаються того ж розміру. Таким чином навіть середньостатистична прагматична людина застосовує певну міру абстрагування щодо того, що їм говорять їхні очі та вуха.
Мало робіт Геракліта дійшло до наших днів, а те, що дійшло, важко піддається розумінню, але Фрагмент 54 прозорий та важливий: «Прихована структура керує видимою структурою». Це означає, що Геракліт вірив, що істинний краєвид ховала пелена видимості. Він також, можливо, підозрював, що час у певному сенсі не був тим, чим він видавався, оскільки у Фрагменті 52 він сказав: «Час – це дитя, що грає, грає в шахи; і цьому дитинчаті належить королівство». Це, безперечно, шифровка. Але він також сказав у Фрагменті 18: «Якщо ви не сподіваєтесь, то ніколи не відкриєте несподіване; його неможливо виявити і до нього не веде жодна стежина». Едвард Гассі в науковому дослідженні «Досократики», говорить:
«Якщо Геракліт так наполягає на відсутності здатності до розуміння в більшості людей, то не видається дивним, що він пропонує подальші вказівки на те, як проникнути до істини. Розмова про відгадування загадок вказує на те, що тут необхідне певне осяяння, підвладне людині… Істинна мудрість, як ми вже бачили, тісно пов’язується з Богом, а це означає, що, оволодіваючи мудрістю, людина стає такою, як Бог, або частиною Бога.»
Це цитата не з релігійної і не з теологічної книжки. Це аналіз стародавніх філософів з «Лекції з античної філософії» в Оксфордському університеті. Гассі показує, що для цих стародавніх філософів не було різниці між філософією та релігією. Перший значний квантовий стрибок у грецькій філософії здійснив Ксенофан з Колофону, який народився в середині шостого століття до нашої ери. Ксенофан, не звертаючись до жодного іншого авторитету, окрім свого власного розуму, говорить:
«Існує тільки один бог, який не схожий на смертних істот ані своїм тілом, ані у своїх думках. Він усе бачить, він про все думає, він все чує. Він завжди залишається непорушним в одному й тому ж місці; йому не пасує рухатися ані туди, ані сюди».
Це тонке та софістиковане поняття Бога, яке, очевидно, не мало попередників серед інших грецьких філософів. «Аргументи Парменіда, здається, показують, що уся реальність – це і справді наша свідомість», пише Гассі, «або об’єкт думки у свідомості». Що стосується самого Геракліта, він каже: «У Геракліта дуже важко зрозуміти, наскільки задуми у свідомості Бога відрізняються від їхніх утілень у світі, або й навіть наскільки свідомість Бога можна відділити від світу». Подальший крок, який робить Анаксагорас, мене завжди захоплював. «Анаксагорас схилявся до теорії мікроструктури матерії, яка робила її, певним чином, загадкою для людського розуму». Анаксагорас вірив, що все у світі визначалося Свідомістю.
